Геометрія трьох

Їхня дружба ніколи не була легкою. Вона не виросла з випадкових радощів чи спільних звичок — вона з’явилася з потреби вижити. Так з’єднуються ті, хто вцілів після катастрофи: не тому, що подобаються одне одному, а тому, що поодинці вже не можуть дихати. Вони зустрілися на першому курсі технічного університету, у гуртожитку, де стіни вбирали в себе запах дешевого тютюну, а повітря було густим від чужої втоми й безнадії.

Це сталося під час зимової сесії — часу, коли люди ламаються тихо. Діма тоді майже не спав. Шум, чужі голоси, напружене дихання навколо розривали йому голову зсередини. Він сховався в найдальшому кутку бібліотеки, притиснувши долоні до вух, ніби намагаючись утримати власну свідомість усередині. Скрип стільців здавався йому передвісником чогось гіршого, ніж іспити.

Ігор увірвався туди раптово — не як студент, а як уламок хаосу. Він тікав від чергової бійки, від адреналіну, що ще пульсував у розбитих кулаках. Він сів поруч із Дімою не з бажання вчитися і не з цікавості. Просто Діма був єдиним, хто на нього не дивився. Не злякано. Не з осудом. Ігор мовчки поклав на стіл закривавлені руки й важко дихав, ніби тут, серед книжок, можна було сховатися від самого себе.

Артем з’явився останнім. Він ішов повз, як завжди — спокійний, зібраний, занадто цілісний для цього місця. Він зупинився, побачив тремтіння Діми, потім — розбиті кістки на руках Ігоря. Він нічого не спитав. Запитання були зайвими. З рюкзака з’явився антисептик, кинутий Ігорю, і великі шумопоглинаючі навушники, мовчки простягнуті Дімі. Цього виявилося достатньо.

Вони зрозуміли одне одного одразу, бо кожен побачив у двох інших те, що тримало його на поверхні. Для Артема Ігор став силою, яку не треба було стримувати — достатньо було спрямувати. Для Ігоря Артем був тією фігурою, що не зникне, не зламається і не відвернеться — нерухомою точкою, навколо якої можна було крутитися, не боячись упасти в порожнечу.
Діма ж став для Артема мірою сенсу: якщо він може захистити такого крихкого хлопця, значить, світ ще не остаточно втратив форму. А для Діми Артем був фундаментом — чимось настільки стабільним, що на ньому можна було будувати власний внутрішній простір.
Між Ігорем і Дімою виник зв’язок грубий і дивний. Ігор захищав його з люттю сторожового пса, не розуміючи чутливості, але відчуваючи її цінність. Діма ж бачив у ньому не хулігана, а біль — стару, глибоку, заховану під шарами агресії.

Так склалася їхня структура. Артем давав форму й напрям. Ігор давав силу й захист. Діма давав причину, заради якої все це мало сенс. Разом вони трималися — і разом слабшали.

Їхня дружба була ідеальною пасткою. Саме тому Ліс зміг покликати їх усіх одразу. Вони не могли залишити Діму наодинці з його страхами. Не могли відмовити Ігорю в бажанні втекти кудись подалі від себе. І не могли не піти за Артемом, який завжди знав, куди йти — навіть якщо це «краще місце» чекало на них надто довго.