Діма

  Діма пахне передчуттям (як та вівця зі скляними очима)

Для Діми все почалося з тиші, яка раптово виявилася занадто гучною. Йому було шість, коли він уперше зрозумів, що чує те, чого не чують інші.

Це сталося в селі у бабусі. Діма грався в саду, коли раптом відчув різкий, пульсуючий удар у грудях — наче хтось забив цвях прямо під ребра. Це не був його біль. Він обернувся і побачив під старою яблунею горобця, якого щойно схопив сусідський кіт. Птах не кричав, він лише затріпотів крилами, але Діма чув цей крик у своїй голові — високий, пронизливий ультразвук жаху та агонії.

Він закрив вуха руками й закричав сам, поки бабуся не вибігла з хати. Вона вирішила, що внук просто злякався кота, але Діма з того дня знав: світ не мовчить. Він стогне.

У школі Діму вважали «дивним». Він міг раптово вийти з класу під час контрольної, бо не міг витримати концентрованої тривоги тридцяти дітей. Він відчував заздрість, злість і горе вчителів, наче фізичні запахи. Його мозок був переповнений чужим емоційним сміттям.

Справжній надлом стався під час похорону дідуся. Поки всі плакали, Діма стояв біля труни й відчував не лише сум. Він відчував чорну порожнечу, що виходила від тіла. Вона не була мертвою — вона була голодною. Він бачив, як тіні в кутках кімнати ніби ставали густішими, тягнучись до вогників свічок. Тоді він зрозумів, що за межею звичного світу є щось інше — щось, що реагує на людські емоції, як хижак на запах крові.

Діма працював реставратором старих книг. Йому подобалася тиша бібліотечних залів і запах сухого паперу, який не вимагав від нього жодних дій — лише обережних дотиків. У світі людей він почувався так, ніби з нього здерли шкіру: випадкова штовханина в метро відгукувалася в ньому електричним розрядом, а напружена тисяча голосів у торгових центрах викликала фізичну нудоту.

Його діагнозом була «гіперчутливість», але сам Діма називав це «прокляттям прозорості». Він бачив не людей, а їхні стани. Він міг відчути приховану лють касира або глибокий сум перехожого, просто пройшовши повз. Цей емоційний шум забивав його власні думки, змушуючи Діму постійно шукати самотності.

Для друзів — Артема та Ігоря — він був «тонкою натурою», тим, кого треба оберігати. Але вони не розуміли, що Діма бачив світ набагато глибше, ніж вони. Там, де Артем бачив проблему, яку треба вирішити, Діма бачив прірву, яка цю проблему породила.

За місяць до поїздки Діма почав втрачати сон. Але це не було звичайне безсоння. Щойно він заплющував очі, він чув шелест. Це не був звук вітру за вікном міської квартири на дев’ятому поверсі. Це був сухий, вкрадливий звук тертя мільйонів листків, що вимовляли його ім’я.

Одного разу, працюючи над фоліантом XVIII століття, він помітив, як візерунок на шкіряній палітурці почав видозмінюватися. Спочатку це був ледь помітний рух, наче марево над розпеченим асфальтом. Потім викарбувані стебла почали здиматися, відділяючись від обкладинки. Вони видовжувалися, втрачаючи витонченість рослинних завитків і набуваючи жовтуватого, кістлявого відтінку. Діма заціпенів, дивлячись, як витончена лоза перетворюється на вузлуваті фаланги пальців із гострими, сухими пазурами, намагаючись схопити його за зап’ястя, Діма різко відсмикнув руку, перекинувши баночку з клеєм.

У ту ж мить світло лампи болісно спалахнуло і згасло. У густій темряві кімнати, де зазвичай пахло ваніллю та каніфоллю, розлився важкий, задушливий сморід вогкого моху та застояної болотної води.

Коли він тремтячими руками ввімкнув ліхтарик на телефоні, візерунок на книзі знову був лише тисненням, але на палітурці залишилися три глибокі, свіжі подряпини, ніби хтось намагався вибратися зсередини фоліанта.

— Хлопці, може, не поїдемо? — запитав він увечері в барі, стискаючи склянку так, що побіліли пальці. — Мені здається, це місце... воно не для нас. Там щось не так із повітрям.

Ігор лише розсміявся, поплескавши його по плечу: «Дімон, тобі просто треба провітрити мізки від пилу твоїх книжок! Свіже повітря, ліс — те, що лікар прописав».

Артем подивився на нього серйозно, з тією своєю «батьківською» відповідальністю, і Діма здався. Він не міг пояснити їм, що він відчуває не страх перед лісом, а поклик. Ліс не лякав його агресією — він обіцяв йому тишу. Таку глибоку і абсолютну тишу, де жоден людський голос більше не зможе його поранити.