Артем

  Артем пахне відповідальністю (як і сам Марко колись)

Для Артема все почалося, коли йому було дев’ять. Те літо пахло пилом і розпеченим шифером. Батько, будівельник з важкими руками та вічним запахом тютюну, взяв його на об'єкт — недобудовану п'ятиповерхівку на околиці міста.

— Тримай, Артеме, — сказав батько, передаючи йому кінець важкої сталевої рулетки. — Рівно тримай. Якщо тут схибиш хоч на сантиметр — нагорі стіна піде тріщиною. Все тримається на точності внизу.

Артем тримав. Його пальці німіли, сонце пекло в потилицю, а сталь врізалася в шкіру, але він не ворухнувся. Тоді він вперше зрозумів: світ — це конструкція, яка прагне розпастися, і лише його зусилля заважають катастрофі.

Справжній злам стався через два роки. Батько загинув на будівництві — обвалилося перекриття, яке він сам і встановлював. Офіційне розслідування сказало: «нещасний випадок», але Артем, дивлячись на заплакану матір і маленьку сестру, яка ще не розуміла, що тата більше немає, зробив власний висновок: Хтось. Не. Втримав.

З того дня одинадцятирічний хлопчик перестав бути дитиною. Він став «головою сім’ї». Це було не добровільне рішення, а вирок, який він виніс собі сам: коли мати впала в депресію, він навчився готувати обіди й рахувати копійки на хліб; коли сестра плакала від нічних жахів, він сидів біля її ліжка до світанку, хоча сам засинав на ходу; коли друзі кликали грати у футбол, він ішов підробляти — розвантажувати ящики чи розклеювати оголошення.

Він звик до відчуття, що якщо він заплющить очі хоча б на мить, якщо він дозволить собі бути слабким — його маленька «будівля» (мати і сестра) завалиться так само, як те перекриття під батьком.

Артем жив у світі чітких ліній та неминучих наслідків. Його робота в архітектурному бюро була лише відображенням внутрішнього устрою: він знав, що якщо фундамент дасть тріщину, увесь хмарочос рано чи пізно завалиться. Тому він перевіряв усе двічі. А потім — ще раз.

Його повсякдення було схоже на безперервний сеанс утримання рівноваги. Ранок починався не з кави, а з відчуття тяжкості в плечах — так, ніби за ніч на нього навалили ще кілька цеглин чужих очікувань. Хвора мати, яка забувала вимикати газ; молодша сестра, чиї борги він мовчки закривав уже третій рік поспіль; підлеглі, які чекали від нього рішень, коли самі боялися брати відповідальність.

Артем не вмів говорити «ні». Для нього це слово означало зраду. Він був тим самим «хребтом», на якому трималася вся конструкція його оточення. Але він рідко замислювався, що хребет під таким тиском поступово перетворюється на камінь.

Увечері, повертаючись до своєї порожньої квартири, він часто завмирав у коридорі, не знімаючи пальта. У ці хвилини тиші йому здавалося, що він — не людина, а опорна колона. Якщо він дозволить собі розслабитися, якщо він просто впаде на підлогу і заплаче — світ навколо нього розсиплеться на шматки. Мати не поїсть, сестра потрапить у біду, бюро збанкрутує.

За кілька місяців до тієї поїздки з друзями Артем почав помічати дивні речі. Серед міського шуму, серед гуркоту метро, він раптом чув звук, який не пасував до мегаполіса. Це був звук старого дерева, що повільно тріскається під вагою снігу.

Одного разу на нараді, дивлячись на креслення нового торгового центру, він побачив, як лінії на папері раптом стали схожими на сплетіння коріння. Чорна туш на мить здалася йому живою. Він кліпнув — і все повернулося в норму, але холодний піт уже проступив на чолі.

— Артеме, ви нас чуєте? — запитав замовник.

 — Так, — відповів він, витираючи долоні об штани.

— Нам потрібно змінити кріплення фундаменту. Воно не витримає такого тиску.

Він відчував тиск. Він відчував, що його власна «конструкція» вже на межі. Поїздка в Ліс із Дімою та Ігорем мала стати «перезавантаженням». Друзі бачили в ньому непохитну скелю, людину, яка знає вихід із будь-якої ситуації. І він звично прийняв цю роль.