Століття

Час розсипався на дрібний, задушливий пил. Для Марка більше не існувало "вчора" чи "завтра" — була лише нескінченна мить тримання. Він вимірював вічність ритмом Голоду: від моменту, коли Ліс прокидався і жадібно всмоктував перші соки, до пори, коли коріння завмирало в крижаному очікуванні. Десятиліття зливалися у сіре марево, наче тіні хмар, що мигтять на підлозі закинутої хати. Його свідомість дедалі частіше зникала, поглинута чорним гулом Каменя, перетворюючи колишнього солдата на функцію, на живий механізм, чиє єдине призначення — бути залізним зубом у замку, що стримує темряву

Ліс постійно намагався його зламати. Він не атакував прямо — він діяв через спогади. В особливо темні ночі, коли сили Марка вичерпувалися, Ліс малював перед його заплющеними очима Ганну. Вона була такою живою, що він відчував запах її волосся. Вона простягала до нього руки й благала: «Просто відпусти... зроби один крок від Каменя, і ми знову будемо разом у полі під сонцем». Марко знав: це брехня. Якщо він зробить крок, Ганна розсиплеться попелом, а Ліс поглине світ. Він стискав Камінь сильніше, аж поки його пальці не починали хрустіти, і шепотів через зціплені зуби солдатську лайку, яка була його останньою молитвою.

Рідко, раз на кілька десятиліть, до Будинку заходили люди. Марко відчував їх ще за межами лісу. Він відчував їхню цікавість, їхню легковажність. Коли вони переступали поріг нагорі, він завмирав. Він міг би покликати на допомогу, але знав: кожен, хто спуститься сюди, або стане наступною жертвою, або збожеволіє від вигляду того, на що він перетворився. Він чув їхні кроки, чув, як вони сміялися або лаялися, не підозрюючи, що прямо під ними, у метрі від їхніх ніг, живе істота, що тримає на своїх плечах їхнє право на життя. Він відпускав їх, навіюючи їм страх і змушуючи тікати геть, поки Ліс не встиг їх позначити.

До моменту зустрічі з хлопцями Марко вже майже не пам’ятав людської мови. Його думки були набором образів: холод, тримати, темрява, терпіти. Він став архівом болю. Він знав кожен камінь у лісі, кожну нору, кожен подих вітру. Він став богом своєї маленької тюрми.

Але десь у найтемнішому кутку його випаленої душі жило передчуття. Камінь почав пульсувати інакше. Шепіт попередніх Сторожів став гучнішим, ніби вони готувалися до свята.

Він відчув Трьох. Вони не були схожі на випадкових туристів. У їхніх долях була тріщина, така ж, як була в нього у сім років. Вони були «відмічені» майбутнім. І вперше за сотні років Марко відчув не втому, а щось, що колись називав надією.

Він почав готуватися. Він очистив свій розум від сміття віків, щоб у момент зустрічі змогти сказати їм те, що не встигли сказати йому: що вони не вмирають, а стають Межею…