Поцілунок безодні

Щойно пучки пальців Марка торкнулися шорсткої, пульсуючої поверхні Каменя, час зупинився.

Спочатку прийшов холод. Це не було відчуття морозу на шкірі — це було відчуття, ніби з його тіла миттєво викачали всю теплу кров, замінивши її рідким свинцем. Біль був таким абсолютним, що він не зміг навіть крикнути; його легені просто заціпеніли, відмовляючись стискатися.

Потім почалося Стирання.

Марко відчув, як символи на камені — ті самі рани-ієрогліфи — почали світитися нестерпним бірюзовим світлом. Вони не просто світилися, вони ожили. Він бачив, як магічні знаки переповзають із Каменя на його долоню, наче розпечені комахи. Вони прогризали шкіру, занурювалися в м'язи, обплітали кістки зап'ястя. На його передпліччі, під самим камуфляжем, почали проявлятися ті ж самі знаки, що й на моноліті. Шкіра навколо них чорніла й обвуглювалася, але замість запаху горілого м'яса в повітрі розлився запах озону.

Він спробував відсмикнути руку, але було пізно. Його пальці вже не належали йому. Він бачив, як його нігті починають видовжуватися, вгризаючись у тріщини обсидіану, наче коріння, що шукає воду в сухій землі. Його суглоби видали серію сухих, гучних клацань — вони перебудовувалися, щоб тримати камінь вічно.

Залізо на підлозі злетіло з диким брязкотом. Важкі ланки, викувані з металу, якого немає в людських копальнях, обхопили його щиколотки та зап'ястя. Вони затягнулися так туго, що врізалися в плоть, але Марко вже не відчував цього болю — він став частиною системи, де біль був лише інформацією про цілісність Межі.

В його голову врізався океан чужих думок. Тисячі років страху, обов'язку та самотності попередніх Сторожів хлинули в його мозок через дотик до Каменя. Він бачив будівництво цього Будинку, він бачив перших монстрів, які намагалися прорватися крізь коріння.

Його власна пам'ять про війну почала тьмяніти. Спогад про Ганну став схожим на блідий ескіз, намальований на піску під час припливу. Кожна літера її імені розмивалася, стаючи просто звуком, що не має значення.

— Тримай... — пролунало в його голові вже не голосом старого Сторожа, а гулом самої Землі.

Старий Сторож поруч із ним остаточно розпався. Останній клаптик його сухої шкіри перетворився на попіл і зник у протязі, що виник нізвідки.

Марко залишився один і вперше «побачив» Ліс по-справжньому. Його зір тепер не обмежувався стінами підвалу. Він пронизував товщу землі, коріння та каміння.

Він відчув, як тисячі гектарів чорної хащі здригнулися від люті. Ліс зрозумів: клітка знову зачинена. Голод, що пульсував під корінням, кинувся на Межу, наче розлючений звір на решітку. Марко відчув цей удар усім своїм хребтом. Його тіло вигнулося, ланцюги натягнулися до дзвону, але він не ворухнувся. Він став тим самим якорем, який тримав усю цю темряву в узді.

Він був їхнім в’язнем, бо не міг відпустити Камінь ні на мить. Але він був і їхнім володарем. Кожна тінь у цьому лісі тепер підпорядковувалася його волі, поки він тримав Межу. Він міг наказати гілкам сплестися в непрохідну стіну, міг змусити стежки водити людей колами, доки вони не збожеволіють.

Але найстрашнішим було те, що він почав відчувати їхній Голод як свій власний.

Десь у глибині його свідомості ще жевріла іскра солдата Марка, яка жахалася цієї єдності. Але вона згасала. Щосекунди Ліс вливав у нього свою стародавню порожнечу. Марко зрозумів: його війна не закінчилася — вона просто змінила масштаб. Тепер він воював не проти ворожої армії, а проти самого себе, щоб не дозволити монстру всередині остаточно витіснити людину.

Він заплющив свої чорні, бездонні очі. У підвалі запала тиша, яку порушував лише ледь чутний, магічний гул Каменя.

Марко почав своє нескінченне чекання. Він знав, що минуть десятиліття, а можливо, й століття, перш ніж двері нагорі знову відчиняться. Він знав, що прийде час, коли його власні кістки стануть такими ж крихкими, як у того старого. І він знав, що колись він побачить трьох молодих людей — Діму, Артема та Ігоря.

Він уже відчував їх у майбутньому. Він бачив їхні тіні серед дерев ще до того, як вони народилися. І це була єдина думка, яка зігрівала його холодну, кам’яну душу в цю першу, нескінченну ніч:

«Я буду чекати. Я втримаю Межу для вас. А потім — ви заберете цей тягар у мене».