Підвал. Передача варти

Сходи закінчилися раптово, обриваючись у простору залу, стіни якої були витесані прямо в материнській породі гори. У центрі, під єдиним променем синюватого магічного світла, що йшло нізвідки, стояв Камінь.

Це не був просто камінь у звичному розумінні. Це був менгір із чорного обсидіану, який здавався м’яким, майже органічним. Його поверхня не була гладкою — вона нагадувала застиглу, скам’янілу плоть, посічену глибокими борознами. Знаки на ньому не були викарбувані інструментом. Вони виглядали як відкриті рани на тілі каменю, з яких замість крові пульсувало тьмяне, потойбічне світло кольору мертвої електрики. Від каменю не віяло холодом — від нього віяло відсутністю тепла. Це був вакуум, який висмоктував життя з усього навколишнього простору. Повітря навколо стовпа тремтіло, викривляючи реальність, ніби камінь був занадто важким для цієї підлоги й щосекунди провалювався в безодню.

Глибоко в основі Каменя гули найдавніші голоси — низькі, горлові звуки, що нагадували бурчання тектонічних плит. Вони належали першим Сторожам, чиї імена стерлися ще до появи писемності. Ці голоси вже не мали слів, лише нескінченний, однотонний стогін відчаю.

Ближче до поверхні шепіт ставав розбірливішим. Марко чув уривки фраз на діалектах, яких ніколи не знав, але зміст яких розумів серцем:

«...сорок третя ніч, я більше не відчуваю своїх ніг...» > «...Господи, нехай вона не приходить сюди, нехай Ганна (чи то була Марія?) не шукає мене...» > «...пам’ятай про вогонь, пам’ятай, як гріє сонце, інакше ти зникнеш...»

Кожне слово звучало так, ніби його вимовляли губами, що розсипаються на пісок. Це був звук тертя сухого пергаменту про наждак. Голоси були позбавлені вологи, інтонацій та надії. Кожен голос був наче окрема голка, що втикалася в розум Марка.

Між людськими голосами проривався інший звук — тонкий, свистячий звук самого Лісу. Він вплітався в мову Сторожів, перекручуючи їхні слова. Якщо Сторож шепотів «тримай», Ліс перетворював це на «відпусти». Якщо Сторож благав про «смерть», Ліс перетворював це на «вічний голод».

Найстрашнішим було те, що голоси не замовкали ні на мить. Це була нескінченна сповідь, яку ніхто не мав почути. Марко відчув, що Камінь працює як архіватор: він висмоктував з кожного Сторожа його «Я», перетворюючи особистість на звукову доріжку, яка мала лише одну мету — попереджати наступника про те, що чекає на нього в темряві.

Але найжахливішим був той, хто тримав цей Камінь. Це була істота, яка колись, можливо, теж мала ім’я та мрії.

Сторож не просто обіймав стовп. Його грудна клітка була розкрита, і ребра, витягнуті та загострені, вросли прямо в тріщини обсидіану, фіксуючи його назавжди. Його хребет нагадував покручений корінь, що йшов глибоко в підлогу, зливаючись із фундаментом будинку. Те, що колись було шкірою, перетворилося на напівпрозору плівку, через яку було видно, як у порожніх жилах замість крові тече чорна, в'язка рідина — гумус лісу. Обличчя Сторожа було позбавлене повік. Його очі — дві вицвілі, жовтуваті кулі — були постійно відкриті, приречені вічно дивитися на символи перед собою. Пальці Сторожа подовжилися до неймовірних розмірів. Вони мали по п’ять-шість фаланг, кожна з яких була викручена в інший бік. Нігті перетворилися на загнуті рогові кігті, що прошили камінь наскрізь, наче гаки. Кожен рух цієї істоти супроводжувався звуком, схожим на розривання сирої шкіри. Від нього пахло озоном, іржею та застояною водою з болота. Це був запах істоти, яка перебуває у стані вічного розпаду, але не може розпастися до кінця через магію Межі.

Коли Марко наблизився, Сторож повільно, з жахливим хрускотом сухих шийних хребців, підняв голову.

— Нарешті... — голос був схожий на звук розчавленого сухого листя. — Я чув, як ти йшов. Твоя кров... вона пахне війною. Вона пахне гнівом, який мені вже не під силу.

Істота спробувала всміхнутися, і шкіра на її щоках тріснула, оголюючи білу кістку щелепи. Вона не відчувала болю — вона була поза болем.

— Подивися на мої руки, солдате, — прошепотів старий. — Вони вже не тримають. Вони стали каменем. Якщо я відпущу зараз — Ліс поглине твоє село за одну ніч. Він вип’є твоїх сестер, твоїх друзів... він вип’є все світло, яке ти ще пам’ятаєш.

Марко дивився на це створіння з жахом, але водночас із глибоким, диким співчуттям. Він бачив у цій істоті своє власне майбутнє. Він бачив, як його солдатська виправка через століття перетвориться на це скоцюрблене коріння.

— Що я маю зробити? — голос Марка пролунав у тиші підвалу металево й твердо.

— Просто поклади руку... поруч із моєю, — Сторож простягнув одну вільну руку, яка більше нагадувала суху гілку граба. — Віддай мені свою втому. А я віддам тобі свою пам’ять про Межу.

Марко вагався лише секунду, але в цій секунді вмістилося все його життя. Перед очима, наче підсвічені спалахом гарматного пострілу, пронеслися образи, які він так відчайдушно намагався вберегти.

Він згадав Ганну: її сміх, який розсипався сріблом у вечірніх сутінках, і ту непомітну зморшку між брів, коли вона сердилася. Тепер він розумів — він більше ніколи не торкнеться її волосся, не почує свого імені, вимовленого її ніжним голосом. Для неї він назавжди залишиться солдатом, який просто не повернувся з війни. Пропав безвісти. І ця невідомість була його останнім дарунком їй — бо правда про його справжню долю була б набагато гіршою за смерть.

Він відчув на губах фантомний запах свіжого хліба — того самого, який мати виймала з печі, загортаючи в чистий рушник. Запах життя, праці та дому. Тут, у підвалі, де пахло лише озоном та іржею, цей спогад здавався святотатством.

Марко підвів погляд угору, туди, де над сходами сонце повільно вмирало у дверному отворі. Останній золотий промінь ковзнув по гнилих дошках підлоги, ніби намагаючись дотягнутися до нього, попередити, витягти назад. Але двері невблаганно зачинялися. Сонце згасало, перетворюючись на криваво-червону смужку, а потім — на ледь помітну іскру.