Будинок

Ззовні Будинок не був схожий на звичайну сільську хату. Високий, збудований із важких, майже чорних колод, які за століття стали твердими, наче залізо. Стіни були густо вкриті сизим лишайником, що нагадував луску якоїсь доісторичної істоти. Дах, колись вкритий ґонтом, тепер повністю заріс густим, неприродньо яскравим мохом, який, здавалося, пульсував у такт із поривами вітру.

У Будинку не було жодного цілого вікна. Замість скла з порожніх очниць рам визирала густа, непроглядна темрява. Було відчуття, що Будинок не дивиться назовні, а всмоктує в себе світло, не даючи йому жодного шансу відбитися від порожніх кімнат.

Будинок стояв не на землі, а на сплетінні гігантського коріння, яке випиналося з-під нього, наче вени на напруженій шиї. Здавалося, Ліс намагається підняти споруду над собою або, навпаки, затягнути її в глибоку прірву. Сходи на ґанок були вичовгані до блиску. Не від ніг багатьох людей, а від часу й вологи. Вони нагадували хребці велетня, що простягся перед входом. Двері важкі, дубові, без жодної ручки чи замка зовні. Вони трималися на іржавих петлях, які ніколи не скрипіли — вони видавали звук, схожий на приглушений стогін. Навколо будинку на кілька метрів не росла трава. Тільки гола, втоптана до стану каменю чорна земля, всипана білими уламками. Марко не хотів думати про те, чи були ці уламки камінням, чи дрібними кістками тих, хто приходив сюди раніше.

 Підійшов до нього ближче, він відчув, як вібрація, що йшла від стін, резонує з його пораненням, втихомирюючи біль, але наповнюючи м’язи свинцевою вагою.

Марко зробив крок через поріг. І щойно його важкий солдатський чобіт торкнувся підлоги, навколо запала тиша, якої не існує в природі. Свист вітру в кронах, шелест трави та віддалений гуркіт канонади відсікло, наче лезом. Повітря всередині було густим і нерухомим, воно смакувало металом та тисячолітнім пилом.

Марко озирнувся. Світло, яке ще секунду тому було навколо, тепер безсило в’язло в дверному отворі. Воно не проникало всередину — воно обривалося рівною лінією на порозі, ніби боялося торкнутися чорних дощок. Будинок справді виявився пащею, яка щойно проковтнула його цілком.

Раптом двері за спиною почали рухатися. Не від протягу — вони зачинялися повільно, з важкою, неминучою грацією. Марко не намагався їх зупинити. Він лише дивився, як смужка лісу стає все вужчою, поки останній промінь сонця не згас, перетворившись на тонку золоту нитку, а потім — на крапку.

Клац.

Звук замка, якого не було зовні, відлунав у порожніх кімнатах, як постріл у склепі. У цей момент біль від рани в боці раптом зник. Замість нього прийшло дивне, страшне відчуття: Марко відчув, як його власна вага подвоїлася. Будинок прийняв його не як гостя, а як частину свого фундаменту.

Він стояв у цілковитій темряві, але його очі — ті самі очі, що бачили рух соків у дитинстві — почали розрізняти деталі. Підлога під ногами була вкрита шаром попелу. Стіни дихали. А попереду, у глибині коридору, виднілися сходи, що вели донизу.

Звідти, з підвалу, підіймалося слабке, синювате мерехтіння. І разом з ним — голос. Цього разу це не було шелестіння листя. Це був тихий, хрипкий стогін людини, яка втомилася жити, але забула, як помирати.

— Ти прийшов… — прошепотіла темрява навколо нього. — Ти пахнеш залізом і кінцем. Ти ідеально підходиш….

Це не житло. Це Печатка. І вона потребувала того, хто натисне на неї зсередини. Марко зрозумів його шлях солдата закінчився тут, щоб поступитися місцем Сторожу.