Залізо та Кров

Коли Марку виповнилося вісімнадцять, він пішов на війну не через патріотизм чи спрагу крові. Він пішов, щоб сховатися. Він сподівався, що гуркіт гармат, запах пороху та крики тисяч людей заглушать той тихий, сухий шелест у його голові. Він думав, що залізо сильніше за коріння.

Він став хорошим солдатом. Навіть занадто хорошим. Там, де інші тремтіли під обстрілами, Марко стояв нерухомо. Його очі залишалися холодними. Він бачив смерть щодня, але вона не лякала його так, як ота вівця зі скляними очима. На війні все було зрозуміло: куля, вибух, кінець. У Лісі ж кінець був лише початком чогось іншого.

Але війна — це теж голод. Тільки людський.

Останній бій Марка стався в тумані, що нагадував йому рідні краї. Його підрозділ потрапив у засідку. Світ розлетівся на шматки: дим, земля, що летить у обличчя, і гарячий свист свинцю. Коли він опритомнів, навколо була лише тиша. Така ж густа й в’язка, як тоді, у сім років.

Він був поранений. Осколок засів десь під ребром, і кожне зітхання відгукувалося гострою біллю в легенях. Марко  не знав, куди йде, поки не відчув запах. Це не був запах гару чи смерті.Це був запах мокрої хвої та старої, гнилої землі.

Ліс знайшов його сам. Фронт змістився, і Марко, сам того не помічаючи, перетнув межу саме того району, де народився. Земля ніби викривилася під ним, скорочуючи відстані, підтягуючи понівеченого солдата до себе.

Він побачив знайомі силуети сосен. Вони схилялися над ним, як старі родичі, що нарешті дочекалися повернення блудного сина.

— Ти обіцяв... — прошепотів вітер, заплутавшись у його закривавленому однострої.

Марко зрозумів: він не може померти просто так. Ліс не дозволить його душі піти в небуття. Якщо він помре тут, на траві, Голод просто розірве його на спогади.

Він бачив попереду Будинок. Той самий, про який у селі казали лише пошепки. Будинок, що стояв на «мертвій точці». Марко знав, що там, усередині, є щось, що може зупинити біль. Щось, що дасть йому нову мету замість розбитого життя солдата.