Чужий серед живих

Після того випадку з вівцею Марко став іншим. Батько міг скільки завгодно сікти його лозиною, намагаючись «вибити дур», але він не розумів: син став для Лісу прочиненим вікном.

Марко перестав бачити звичайні дитячі сни. Коли він заплющував очі, він не бачив іграшок чи пригод. Він бачив рух соків під корою. Він чув, як глибоко під землею ворочаються камені. Іноді посеред ночі він прокидався від того, що йому здавалося — його власні вени на руках стають темними й жорсткими, наче молоді пагони плюща. Він біг до дзеркала, розтирав шкіру до крові, але видіння зникало, залишаючи лише липкий страх.

 У школі чи в церкві, де було багато людей, Марко раптом завмирав. Серед людського гомону він чітко розрізняв сухий хрускіт. Це був звук дерева, що ламається під вагою снігу, хоча надворі міг бути липень. Ліс «гукав» його. Коли вчитель щось пояснював біля дошки, Марко бачив, як по стінах класу розповзаються тіні, схожі на довгі пальці без суглобів. Він кліпав — і все зникало. Але він знав: це не галюцинації. Це Ліс перевіряв, чи він ще чує.

Коли йому було шістнадцять, він закохався в сусідську дівчину, Ганну. Одного вечора вони сиділи на перелазі, і Марко вперше наважився взяти її за руку. Це мала бути мить тепла, але щойно їхні пальці сплелися, він відчув жахливий холод. Крізь тепло її шкіри він відчув її майбутнє: він побачив, як вона постаріє, як її тіло стане землею, а пам’ять про неї розчиниться в повітрі. Ліс шепотів йому: «Навіщо тобі ця мить? Вона зникне. Ми — вічні. Ми — єдине, що залишиться». Він відсмикнув руку, налякавши дівчину. Після того вечора він більше не наближався до неї. Він зрозумів: Ліс ревнує. Він не дозволить Марку прив’язатися до чогось, що може згнити.

Іноді Марко знаходив на своєму тілі дивні речі. Прокидаючись, він міг виявити під нігтями чорну землю, хоча напередодні не виходив із дому. Або знаходив у своєму волоссі хвойні голки, які пахли не свіжістю, а стародавнім підземеллям. Його тіло почало пахнути інакше — не димом і соняшником, а вогкою пусткою.

До вісімнадцяти років Марко вже не міг витримувати цей тиск. Кожен кущ біля дороги здавався йому шпигуном. Кожне дерево в саду дивилося на нього з докором. Він пішов на війну, бо вірив, що залізо та вогонь зможуть випалити цей зв'язок. Він думав, що якщо його вб'ють на полі бою, Ліс не встигне забрати його душу.

Він помилявся. Війна лише підготувала його до того, щоб стати ідеальним інструментом — холодним, відстороненим і готовим до вічної самотності.