Скляні очі

Маленькому Марку було лише сім, коли він зрозумів: Ліс спостерігає.

Тоді все здавалося інакшим. Літо в селі пахло пилом, парним молоком і сушеним кропом. Але крайня хата, де жила його родина, завжди стояла в тіні. Високі сосни, що підступали впритул до огорожі, здавалися велетнями, які застигли в очікуванні команди.

Одного разу, шукаючи заблукалу вівцю, Марко зайшов за межу перших дерев. Він знав, що батько суворо забороняв це робити, але дитяча цікавість була сильнішою за страх.

Щойно сонячне світло залишилося позаду, звуки села зникли. Не було чути ні гавкоту псів, ні дзвону кіс. Тиша була такою густою, що Марко чув, як кров пульсує в його власних вухах.

Він побачив її біля старого покрученого пня. Вівця стояла нерухомо, втупившись у порожнечу. Але коли хлопчик підійшов ближче, він здригнувся. Тварина не просто стояла — її копита були обплетені тонкими, схожими на біле волосся, корінцями, що виходили прямо з моху. Вівця була живою, її боки важко здималися, але очі... очі стали прозорими, наче скляні кульки. Вона більше не бачила світ. Вона щось слухала.

Марко відчув, як по його спині пробіг крижаний дриж. Він глянув угору. Листя над головою не шелестіло від вітру. Воно рухалося синхронно, ніби перешіптувалося про нього.

— Марку... — почув він тонкий, ледь вловимий свист.

Це не був голос. Це був звук, який виникає, коли тертя гілок імітує людську мову. Ліс намагався вимовити його ім'я. Хлопчик заціпенів. Він відчув, що земля під його босими ногами не тверда — вона була наче величезна мембрана, під якою дихало щось колосальне і нестерпно голодне.

Тієї миті Ліс не хотів його вбити. Він його маркував. Він залишив у душі дитини крихітну тріщину, крізь яку все життя Марко відчуватиме холодну тягу порожнечі.

Батько знайшов його через годину. Він витяг сина з-за дерев, нещадно відшмагавши лозиною, але Марко навіть не заплакав. Він дивився на закривавлені руки батька, якими той виривав вівцю з коріння, і розумів те, чого не розуміли дорослі:

Ліс не відпускає те, що одного разу торкнулося його серця.

Через двадцять років, коли війна пригнала Марка назад до цих дерев, він вже не боявся. Він відчував себе так, ніби нарешті повертається додому. До того самого підвалу, який чекав на нього з того літнього дня….