Початок Голоду

Спочатку не було дерев. Був лише Голод.

Він прийшов із тих часів, коли світ ще не мав назв, а небо було кольору сирої м’якоті. Це не була злість і не було зло. Це була абсолютна Порожнеча, яка прагнула заповнити себе. Вона хотіла відчувати, бачити, дихати, але не мала власного тіла. Тому вона почала імітувати життя.

Порожнеча вгризлася в землю, і з неї виросли перші стовбури. Але це були не дерева — це були застиглі вени землі, наповнені чорною жовчю замість соку. Листя не ловило сонце, воно вловлювало чужі думки та страхи.

Ліс розростався, як пухлина. Він був розумним, але цей розум був холодним, як надгробний камінь. Він швидко зрозумів: найсмачніше, що є у всесвіті — це людська свідомість. Спогади про перше кохання, тепло материнських рук, страх смерті — для Лісу це були делікатеси, які давали йому змогу на мить відчути себе живим.

Він навчився розставляти пастки. Він створював стежки, які вели в нікуди. Він викривляв простір так, що людина могла йти додому, а насправді заходила в саме серце його гнилого черева.

Але у природи є свої закони. Світ не міг дозволити Порожнечі поглинути все. Земля породила Спротив — стару магію рівноваги. Саме тоді виникла потреба в Межі. Ліс не можна було знищити, але його можна було зачинити. Як звіра в клітці, чиїми лозинами стала людська воля.

Для цього був потрібен Будинок. Він стояв на вузлі земних артерій, прямо над горлом Голоду. І був потрібен Замок — жива душа, яка б добровільно (або через обман) погодилася стати пробкою в цій пляшці з отрутою.

Тисячі років Ліс бився об стіни цього підвалу. Він вирощував своїх слуг — істот без суглобів, зітканих із тіней та гілок. Він чекав, поки черговий Сторож ослабне. Він шепотів крізь коріння, обіцяючи свободу кожному, хто пройде повз…