Епілог. Галявина

Ранок настав так, ніби ночі ніколи й не було. Туман повільно піднімався з трави, розпадаючись на тонкі клапті, і сонце, ще слабке й бліде, обережно торкалося порожньої галявини. Повітря було чистим, навіть надто — без запаху диму, без сирості, без тієї липкої тривоги, яка зазвичай залишається в пам'яті після важкого сну.

Намети стояли порожніми.

Тканина ледь помітно тріпотіла на вітрі, наче хтось щойно ворухнувся всередині й вийшов — але блискавки були розстебнуті, спальники давно охололи, а речі лежали саме так, як їх залишили вчора. Ні слідів боротьби. Ні крові. Ні ознак паніки. Тільки три розім'яті місця на траві, де колись сиділи друзі.

Стара машина на узліссі не завелася. Акумулятор був мертвий, а дроти під капотом дивно покручені, наче їх довго й терпляче стискали невидимі долоні. Радіо ловило лише білий шум — рівний, монотонний, майже заспокійливий.

Якби сюди прийшли рятувальники, вони б лише розвели руками й написали у звіті: «Зникли безвісти». Ліс великий. Буває.

Але Ліс знав більше.

Птахи не сідали на дах старого Будинку, але й не облітали його з острахом. Вони кружляли вище, ніби відчували прозору межу, яку не варто перетинати. Вітер не свистів у щілинах вікон — він м’яко обходив їх, згладжуючи гострі кути архітектури. Будинок стояв спокійно. Нерухомо. Надійно.

Всередині не було жодного видимого руху, і водночас щось пильно стежило за кожним кроком випадкових комах чи звірів. Не очима. Не слухом. Усім своїм об’ємом одразу.

Іноді, дуже рідко, коли на галявині зупинявся випадковий мандрівник, йому здавалося, що Будинок знає про нього все. Не судить. Не кличе. Просто… фіксує його присутність у часі. Як механізм, що працює бездоганно і не потребує втручання.

А десь глибоко, під шарами каменю, дерева та застиглої пам’яті, пульсувала тонка, майже людська думка — не словами, не образами, а чистим наміром: Тримай. Стій. Пам’ятай.

І якщо вночі хтось із заблукалих бачив дивний сон — про дім, що світиться м’яким бірюзовим сяйвом серед чорних стовбурів, — він прокидався з незрозумілим відчуттям глибокого спокою і непереборним бажанням… піти в інший бік. Подалі від цього місця.

Межа працювала. Контур був закритий.

І світ, сам того не знаючи, став трохи безпечнішим — ціною трьох імен, які більше ніхто й ніколи не вимовить уголос.