Ціна виходу

Коли підлога нарешті зупинилася, вони опинилися на самотньому острові у безмежній порожнечі. Стіни зали відступили так глибоко, що здавалося, ніби вони стоять посеред океану густого нафти. Бірюзове світло каміна не горіло — воно пульсувало, як серце, що заходиться в аритмії.

І тоді простір заговорив. Це не був голос Марка і не скрип дерева. Це був шепіт мільйонів сухих листків, що складався у слова прямо всередині їхніх голів, багатошаровий і незбагненний:

— Межа вимагає рівноваги. Троє зайшли. Один може піти.

Вони завмерли. Їхні погляди металися один на одного, але ніхто не смів зустрітись очима. Будинок проектував перед ними найглибші страхи:

Артем побачив перед собою власну сім’ю — обличчя кам’яні, без очей, мовчазні, але осудливі, що слідкують за кожним його рухом. Його серце стискалося від почуття провини, від неможливості захистити тих, кого любить.

Діма чув крики, що розривали його свідомість, але вони були його власними — і водночас чуже повторення цих криків нашіптувало йому здатися.

Ігор відчував, як холод із його плеча розповзається тілом, залізні щупальця тягнули його вниз, обплітаючи живіт і руки, наче він сам перетворювався на частину стіни.

— Один... — проковтнув клубок у горлі Ігор. Його рука, що вже почала кам’яніти, тремтіла. — Він відпустить одного.

— Це пастка, — швидко промовив Діма, очі металися, шукаючи невидимий вихід, якого не існувало. — Він хоче, щоб ми зруйнували себе самі.

— А якщо ні? — Артем дивився на друзів. Його обличчя було блідим, але очі тремтіли від рішучості. — Якщо це єдиний шанс хоч когось врятувати, ми мусимо діяти.

Тиша стала нестерпною. Будинок чекав, шепіт ставав голоснішим, але все одно промовляв у свідомість. Кожен із них згадав своє: недопиту каву, стару матір, незавершену справу, світло ліхтарів у нічному місті. Надія ставала отрутою, що кришила їхню єдність.

— Артеме, ти маєш іти! — вигукнув Ігор, відчуваючи, як холод розтікається по тілу. — Твоя сім’я…

— Ні! — Діма похитав головою, сльози котилися по щоках. — Я не витримаю це самотності там, зовні. Я не зможу жити з їхніми криками.

Будинок натиснув. Темрява навколо острова світла почала зжиматися.

— Вирішуйте, — шепотів він у їхні голови. — Час спливає. Один або ніхто.

Артем подивився на руки, на Ігоря, на Діму. Він бачив страх, але й глибоке, майже тваринне бажання вижити. Він зрозумів, що Будинок підсилює цей страх, намагаючись розділити їх.

— Ми не будемо вибирати, — гучно промовив Артем, звертаючись до порожнечі. — Ми будемо разом.

— Ти не зрозумів, Артеме! — вигукнув Ігор, але голос його змішався з металевим скреготом у кістках. — Він нас усіх поховає!

— Послухай мене, — Артем стиснув їхні руки в коло. — Старий пішов. Будинок слабкий без нас. Він не може змусити нас підкоритися, поки ми — одне ціле. Ми не віддамо нікого. Ми — господарі тут.

Будинок здригнувся. Бірюзове світло каміна перетворилося на сліпуче біле полум’я. Тиша вибухнула в їхніх головах, наповнившись скреготом, шелестом і холодним подихом. Ілюзія окремих людей почала руйнуватися, змушуючи їх прийняти спільну долю.

Тепер вони стали не просто трьома друзями. Вони стали одним тілом і свідомістю, об’єднаними проти власної смерті. Будинок більше не вимагав капітуляції — він отримав супротивників.

Артем, Ігор і Діма зрозуміли: цієї ночі вони не лише виживуть, вони навчаться існувати всередині самого серця темряви. І жодна межа, жоден камінь, жодна стіна більше не могли їх роз’єднати.