У серці Каменя

Падіння було коротким, але здавалося, що вони пролетіли крізь пласти цілих епох. Коли рух зупинився, світло нагорі зникло, перетворившись на маленьку цятку десь під стелею, що нагадувала далеку зірку.

Вони опинилися в підвалі. Це була печера, витесана в самому корені світу, де архітектура Будинку зросталася з живою плоттю землі. Стіни тут складалися з переплетеного коріння, яке було настільки старим, що закам’яніло, і з самородного заліза, що виступало зі скель, як іржаві ребра велетенського звіра.

У самому центрі, прикутий до величезного Чорного Каменя, що пульсував ледь помітним бірюзовим сяйвом, сидів Марко.

Він не був схожий на ту людину, яку вони бачили у своїх коротких видіннях. Його тіло було майже прозорим, крізь шкіру проглядала сітка вен, що світилися тим самим холодним бірюзовим світлом. Ланцюги, що сковували його руки та шию, не просто тримали його — вони проростали крізь нього, стаючи частиною його скелета. Марко був не в’язнем у Будинку — він був його центральним вузлом, живою деталлю, яка за століття майже стерлася в порох.

Він повільно підняв голову. Його очі були двома провалами в абсолютну порожнечу, але в них читалася нескінченна втома.

— Ви прийшли, — прохрипів він. Його голос не був звуком, це було відчуття тертя каменю об камінь. — Три частини одного цілого.

Артем зробив крок уперед, його кулаки були стиснуті, але лють миттєво згасла під вагою цього погляду. Тут, у підвалі, стало зрозуміло: Марко не був їхнім ворогом. Він був їхнім дзеркалом.

— Хто ти такий? — вичавив із себе Діма, відчуваючи, як тисячі нервових закінчень Будинку, що звисали зі стелі, тягнуться до його скронь.

— Я — те, що залишилося від порядку, — Марко ледь помітно ворухнув рукою, і ланцюги відгукнулися низьким, металевим стогоном. — Я тримав цю Межу століттями. Я був вашими очима, вашими руками, вашим страхом. Але мій час закінчився. Камінь випив мене до дна.

Ігор дивився на ланцюги з жахом, який переростав у гірке усвідомлення. Його оніміле плече тепер палало, вказуючи на порожню скобу в Чорному Камені, яка чекала саме на нього.

Марко подивився на них — на Опору, на Заслон і на Свідомість. Він бачив їхню єдність краще, ніж вони самі.

— Будинок не хоче ваших життів, — тихо сказав він, і бірюзове сяйво навколо нього почало згасати, переходячи на них. — Він хоче вашої ваги. Він хоче вашої пам’яті. Він хоче вашої відмови від того, що ви називаєте «собою».

Раптом простір підвалу почав розширюватися, відкриваючи нескінченні тунелі, заповнені тінями минулих епох. Марко простягнув свої напівпрозорі руки до них, і в цей момент повітря в підвалі стало солодким від обіцянки спокою, яка була водночас і обіцянкою смерті.

— Але Ліс дає вибір, — додав Марко з тінью посмішки на виснаженому обличчі. — Останній людський вибір перед тим, як ви станете каменем.

Стіни підвалу почали вібрувати, готуючи їх до того, що мало статися далі — до великої Угоди, яка назавжди змінить баланс сил між цим Будинком і світом людей.