Останній ривок

Це був момент, коли інстинкт виживання спалахнув востаннє, пробиваючись крізь кам'яне заціпеніння. Артем відчув, як десь глибоко під шарами чужої волі в ньому злетіла лють — чиста, людська відраза до того, щоб стати будівельним матеріалом.

— РВІТЬ! — закричав він, і цей крик розірвав бірюзову тишу зали, як удар сокири.

Артем смикнув руками з такою силою, що шкіра на долонях тріснула, залишаючи на дереві столу криваві клапті, але він вирвався. Він кинувся до Діми, який уже почав вростати спиною в стіну, обплутаний невидимими нитками міцелію. Артем схопив його за куртку і буквально вирвав із живої деревини. Почувся звук, схожий на роздирання сухого полотна — Будинок неохоче відпускав свою здобич.

— Ігоре! До дверей! — Артем штовхнув заціпенілого Діму вперед, до виходу, де біля порога застигла сіра постать їхнього друга.

Ігор не рухався. Його очі вже почали затягуватися каламутною плівкою, а пальці, що стискали одвірок, здавалися продовженням мідної оббивки. Артем врізався в нього плечем, збиваючи з ніг, повертаючи йому відчуття власного тіла через біль.

— Біжимо, сука, біжимо! — прохрипів Ігор, приходячи до тями.

Вони кинулися до дверей усі разом, єдиним людським клубком. Це був їхній останній спільний ривок, відчайдушна спроба розірвати геометрію пастки. Але Будинок зреагував.

Підлога під їхніми ногами раптом стала дибки. Дошки почали здиматися хвилями, перетворюючи рівну поверхню на низку крутих схилів. Простір між ними та дверима, який щойно становив кілька метрів, раптом почав розтягуватися. Двері віддалялися, стаючи маленькою крапкою в кінці нескінченного тунелю.

— Він не пускає! — закричав Діма, падаючи на коліна. — Він закриває вихід!

Стіни навколо них почали нахилятися. Ланцюги під стелею завили, розгойдуючись, як маятники, і кожен удар металу об метал вибивав іскри, що пропалювали одяг. Артем підхопив Діму під пахви, Ігор вчепився в його пояс, і вони зробили ще один ривок крізь цей простір, що викривлявся.

Вони майже дотягнулися. Ігор уже простягнув руку до мідного кільця, але в цей момент Будинок видав звук, від якого в них закипіла кров — глибокий, інфразвуковий стогін самого фундаменту.

Двері не просто зачинилися. Вони зникли. Там, де секунду тому був вихід у ліс, тепер була суцільна, монолітна стіна з чорного дерева, на якій не було ні щілинки, ні знаку від ручки.

— Ні... ні-ні-ні! — Ігор почав несамовито гатити кулаками по дереву, але звук був такий, ніби він б’є по залізничній рейці. — Відчиняй! Відчиняй, падло!

Вони розвернулися, притиснувшись спинами до стіни, що щойно була їхньою надією. Велика зала Будинку тепер виглядала інакше. Вона більше не була кімнатою. Вона стала ареною. Бірюзове світло каміна заповнило все, випалюючи тіні, а підлога під їхніми ногами почала повільно, але невідворотно опускатися вниз, у темряву підвалу, де на них чекало те, від чого вони так відчайдушно намагалися втекти.

Їхній ривок закінчився. Тепер вони стояли в самому центрі «шлунка» Будинку, і стіни навколо них почали повільно стискати своє кільце. Дерево більше не скрипіло — воно дихало, важко і волого, а бірюзове світло каміна стало настільки щільним, що простір навколо почав втрачати твердість. Підлога під їхніми ногами раптом перестала бути опорою; вона подалася вниз, наче пісок у пісочному годиннику, захоплюючи їх у неминучу глибину.