Будинок вимагає

Будинок перестав грати в гостинність миттєво, наче хтось грубо обірвав останню нитку, що тримала їх у реальності. Солодкуватий, заспокійливий запах сухих трав, меду та соснового жару, який щойно навіював думки про відпочинок, в одну секунду витіснив сморід столітнього застою.

Повітря стало важким, вологим і мертвим. Тепер воно пахло прілою соломою, старою кров'ю та залізом, що десятиліттями окислювалося в темряві без жодного протягу. Це був густий дух замкненого склепу, який нарешті розкрили, щоб впустити нові жертви.

Тиша, що раніше здавалася спокійною, перетворилася на високий, болісний свист. Він не йшов ззовні — він вібрував прямо в кістках, наче хтось проводив іржавим смичком по нервових закінченнях друзів. Цей звук виїдав думки, паралізував волю і залишав замість них лише первісний, тваринний страх.

Це було відчуття голоду. Будинок був порожнім шлунком, який нарешті отримав їжу, і він не збирався чекати.

— Почалося, — видихнув Діма, притискаючи руки до вух. Але звук ішов не ззовні. Будинок «говорив» через його власну нервову систему. — Він не просто хоче, щоб ми залишилися. Він вимагає... заповнити порожнечу.

Перша вимога була звернена до Артема. Підлога під його ногами раптом стала м’якою, як болото, а потім різко затверділа, стиснувши його стопи. Артем відчув колосальний тиск зверху. Стеля Будинку, тисячі тонн дерева, каменю та заліза, наче зосередили всю свою масу на його плечах. Це не була галюцинація — його хребет хруснув, м’язи напружилися до межі. Будинок вимагав від нього бути Опорою.

 — Я... не втримаю... — прохрипів Артем, падаючи на одне коліно, але підлога не дала йому впасти. Вона піднялася назустріч, вростаючи в його тіло, перетворюючи його ноги на колони. Будинок вимагав його сили, щоб нарешті припинити руйнуватися.

Друга вимога вдарила по Ігорю. Його крісло-гойдалка почало стрімко обростати темним залізом. Холод, який раніше був лише в плечі, розлився по всій лівій стороні тіла. Стіни навколо нього почали стискатися, але не для того, щоб розчавити, а щоб стати частиною його шкіри. Будинок вимагав від нього бути Заслоном. Кожен страх Ігоря перед зовнішнім світом, кожна його образа на життя тепер кристалізувалися, перетворюючись на непробивну броню. Він відчув, як його воля замикається на замок, стаючи частиною вхідних дверей. Він мав стати тим, хто ніколи не впустить світло всередину.

Третя вимога, найстрашніша, була для Діми. Будинок не став його ламати чи сковувати. Він став перед ним відкриватися. Стіни стали прозорими, але за ними був не ліс, а пульсуючі жили енергії, що пронизували землю на милі навколо. Будинок вимагав його Свідомості.

 — Ні! — скрикнув Діма, відчуваючи, як тисячі дрібних капілярів Будинку тягнуться до його очей та вух. — Я не хочу цього бачити!

Але Будинок вимагав Очей. Йому потрібен був той, хто буде бачити Межу, хто відчуватиме наближення чужих, хто буде стежити за кожним рухом листка в лісі. Діма відчув, як його розум розширюється, розриваючи межі черепної коробки, розчиняючись у кожній крокві, у кожній тріщині фундаменту.

Це не було болем у звичному розумінні. Це було витісненням. Будинок витісняв їхні особистості, заповнюючи звільнене місце своєю волею.

— Ми повинні... боротися... — Артем спробував підняти голову, але його погляд уже ставав нерухомим, як у статуї.

— Навіщо? — раптом пролунав голос Ігоря, але в ньому вже було більше металевого скреготу, ніж людських інтонацій. — Тут... безпечно. Тут ми... на своїх місцях.

Будинок гудів. Цей гул був вимогою повної капітуляції. Він більше не пропонував ілюзій. Він пропонував призначення. Кожна деталь механізму нарешті знайшла свій паз, і тепер Межа вимагала останнього — щоб вони забули, що колись мали змогу піти.

У центрі зали бірюзове світло каміна стало настільки яскравим, що стерло всі тіні. В останній спалах свідомості вони почули звук, що йшов з глибини — звук ланцюгів, що нарешті впали на підлогу. Старий Сторож був вільний. Тепер була їхня черга.