Застиглий полудень

Будинок мовчав, але не так, як раніше. Тепер він більше не лякав — він лише чекав, поки вони відчують себе в безпеці. І вони відчули… надто швидко.

Минула година, а можливо, й дві. У залі панувала лінива, золотава спокійність. Артем витягнув із рюкзака термос, збираючись розлити залишки чаю, і на мить глянув на наручний годинник. Секундна стрілка завмерла. Вона не сіпалася, не намагалася подолати опір механізму — вона просто стояла, вказуючи на дванадцяту, наче час у цій залі став густим, як застигла смола.

— Батарейка сіла, — кинув він, але в животі вперше за цей ранок щось неприємно стислося.

Сонячне світло все так само падало на підлогу ідеальним прямокутником. Те саме зайченя, яке Ігор помітив, коли вони щойно зайшли, не зрушило ні на міліметр. Пил у його променях не літав, а висів у повітрі, зафіксований невидимою силою.

Діма підійшов до вікна. Те, що він побачив, змусило затамувати подих: ні гілки, ні листка, ні тіні птаха — все застигло, як у погано намальованій декорації.

— Хлопці… — тихо покликав він. — Ви бачите птаха на тій березі?

На тонкій гілці сиділа маленька синиця. Вона завмерла в моменті зльоту — крила напіврозкриті, дзьоб роззявлений, але руху не було. Натюрморт. Жива картина, застигла у власній реальності.

Ігор сидів у кріслі-гойдалці, намагаючись хитнутися, але воно не зрушило. Він подивився на свою руку, що лежала на підлокітнику, і помітив: дрібні тріщини на деревині ідеально збіглися з лініями на його долоні. Тіло відчувало себе як частина кімнати, інтегроване у її геометрію.

— Артеме, — глухо промовив Ігор. — Спробуй відчинити двері. Просто перевіримо.

Артем узявся за мідне кільце. Метал був крижаним, непривітним. Він смикнув, натиснув плечем — але двері не піддалися. Не замок, не фальшива защіпка — а стіна. Концепція «виходу» зникла з геометрії кімнати.

— Це ілюзія, — прошепотів Діма, відступаючи від вікна. — Це не спокій. Це статика. Будинок не прийняв нас… він нас зафіксував.

Повітря змінювало запах: замість теплого аромату деревини тепліли нотки сирої землі та старого заліза, знайомого з ночі. Сонячне світло на підлозі повільно переливалося з золотого в бліде, фосфоресціюючи бірюзове. Стіни, які здавалися надійними та затишними, втрачали чіткість. Кожен малюнок шпалер та текстура дерева поступово змінювалися на кам’яні плити, ланцюги, іржаві скоби.

Ілюзія норми обсипалася, наче суха штукатурка. Полегшення перетворилося на пастку: вони розслабилися, і тепер Будинок почав повільно впливати на їхні нерви й м’язи, роблячи їхні тіла м’якими, слухняними, як віск.

— Ми не гості, — сказав Артем, дивлячись на свої руки. У холодному бірюзовому світлі вони здавалися напівпрозорими. — Ми — експонати.

І саме в цю мить з-під підлоги донісся перший справжній звук: скрегіт металу об камінь. Ритуал, який вони самі дозволили почати своєю вірою у спокій, активувався.

І десь у глибині свідомості кожного проблискнула тінь Марка — не людини, а сутності, що вже вплела їхні страхи та тілесні відчуття у тканину Будинку. Тепер він спостерігав не здалеку — вони стали його частиною, а він — частиною їхніх тіл і думок.