Ілюзія норми

Щойно двері зачинилися — занадто тихо, без будь-якого стукоту — важка задуха лісу зникла.

Будинок зустрів їх не темрявою чи стогоном привидів, а глибоким, спокійним затишком. Туман, що лип до шкіри зовні, залишився за стінами, а тут, усередині, повітря було сухим і пахло старою паперовою бібліотекою та деревиною, яку щойно зігріло сонце.

Найдивнішим було те, як швидко зник страх.

Артем випустив із рук палицю, яку стискав до білих кісточок. Він озирнувся і відчув, як напруга, що роками жила в його хребті, раптом почала танути. Зала не здавалася нескінченною; вона була просторою, з високою стелею та добротними меблями, які виглядали надійно і зрозуміло. Він підійшов до великого дубового столу в центрі й провів по ньому долонею. Дерево було теплим.

 — Слухайте, а тут цілком пристойно, — сказав він, і його голос пролунав абсолютно нормально: без відлуння, без чужих обертонів. — Може, ми просто перевтомилися від того туману? Типовий психоз на ґрунті втоми.

Діма зняв капюшон і вперше за довгий час витер піт із лоба. «Приймач» у його голові замовк. Це не було мертвою тишою вакууму — це була звичайна, затишна тиша старого будинку, де чути лише те, як осідає пил у променях світла. Він прислухався: жодного виття, жодного шепоту під підлогою. Лише спокійний ритм власного дихання.

— Тут… тут дуже спокійно, — прошепотів він, і на його обличчі вперше за похід з’явилася слабка усмішка. — Наче ми нарешті дійшли туди, куди треба.

Ігор пройшов далі вглиб кімнати, розглядаючи старі фотографії в рамках на полицях. На них були незнайомі люди, але їхні обличчя випромінювали такий мир, що Ігор мимоволі розслабив плечі. Його рука більше не здавалася чавунною. Навпаки, він відчував таку легкість, ніби скинув із себе важкий обладунок. Він знайшов старе крісло-гойдалку і на мить пригальмував поруч, відчуваючи нестримне бажання просто сісти й заплющити очі.

 — Знаєте, — мовив він, розглядаючи сонячне зайченя, що грало на підлозі. — Можливо, цей будинок і був метою. Місце, де можна просто перечекати все це.

Вони почали розкладати речі на широких лавах, обмінюючись короткими, майже буденними фразами. Не було ні бірюзового полум'я, ні ланцюгів, ні Марка. Будинок більше не лякав активно. Він не атакував їхні органи чуття; він їх заколисував.

Це було полегшення — найнебезпечніше з усіх можливих почуттів. У цій ілюзії норми вони не помітили, як їхні рухи стали синхронними з ритмом самого Будинку. Вони не відчували, що стіни стали трохи щільнішими, а вікна — трохи вищими. Будинок діяв як ідеальний анестезист: він прибирав біль і тривогу саме для того, щоб пацієнт не помітив, як починається операція.

Вони почувалися так, ніби повернулися додому після довгої та виснажливої подорожі. Але «дім» не збирався їх відпускати. Він просто чекав, поки вони розслабляться достатньо, щоб їхня плоть і воля стали м’якими, як віск, готовими до остаточного формування.