Органіка каменю

Двері відчинилися ще до того, як Ігор торкнувся важкого мідного кільця. Вони розійшлися зі стогоном, який нагадав Дімі звук тертя тектонічних плит. Крок за поріг став кроком у простір, де саме повітря мало іншу густину.

Усередині Будинок не мав нічого спільного з тим, що вони бачили зовні. Це була колосальна порожнеча, загорнута в чорне дерево та сірий граніт. Висока стеля ховалася в густій, непроглядній темряві, звідки звисали іржаві ланцюги. Вони не гойдалися — вони вібрували, видаючи ледь чутний ультразвуковий писк, від якого у Діми миттєво заклало вуха.

Світло, що пробивалося крізь двері, здавалося тут хворим і блідим. Воно не розсіювало темряву, а лише робило її рельєфною.

Артем зупинився в центрі головної зали. Він відчув, як під його ногами прогинаються дошки, але не від старості, а наче вони були шкірою якогось велетенського звіра. Його серце почало битися в такт із Будинком — повільно, важко, з відлунням у самій основі черепа. Кожен вдих давався йому так, ніби він втягував у легені дрібну кам'яну крихту. Він відчував небезпеку, але водночас — дивну, майже збочену гордість. Це місце вимагало від нього сили, якої він ніколи в собі не підозрював.

Діма відсахнувся від стіни, бо йому здалося, що дерево під його долонею… пульсує. Його надчутливий слух зафіксував тисячі дрібних звуків: шурхіт пилу в кутках, скрип балок на даху, і — найгірше — чийсь тихий, переривчастий шепіт, що йшов прямо з-під підлоги.

— Хлопці, ви це чуєте? — прошепотів він, але його голос просто розчинився в тиші, не відкинувши жодного ехо. Будинок ковтав звуки раніше, ніж вони встигали розлетітися.

Ігор стояв біля порогу, не наважуючись пройти далі. Його оніміле плече зараз не просто холонуло — воно наче випромінювало чорне світло. Він бачив, як на стінах проступають дивні візерунки, що нагадували обриси людських облич, застиглих у деревині. Його інстинкт вимагав бігти, але тіло стало неслухняним. Він відчував себе деталлю, яку нарешті принесли до зламаного верстата.

Простір навколо них почав викривлятися. Кути кімнат здавалися занадто гострими, а коридори, що розходилися від зали, виглядали так, ніби вони вели не в інші приміщення, а в інші десятиліття.

— Тут хтось є? — гукнув Артем, і в ту ж мить бірюзове вугілля в каміні, де не було ні дров, ні попелу, раптом спалахнуло яскравим, холодним полум'ям.

Це не було запрошенням. Це було включенням системи. Будинок почав прогріватися їхнім теплом, висмоктуючи його з їхньої крові. Вони ще могли розвернутися. Вони ще могли вибігти назад у туман. Але невидима сила Межі вже почала промацувати їхні хребти, підбираючи ключі до кожного замка в їхніх душах.

Вони стояли посеред зали, троє застиглих постатей у промені холодного світла, ще не знаючи, що поріг, який вони щойно перетнули, був одностороннім. Будинок мовчав, але це мовчання було наповнене передчуттям.

Ритуал ще не почався, але сцена вже була готова, і актори зайняли свої місця.