Шлях по розрізі шляху

Стежка виглядала як шрам на тілі Лісу — стара, напівзабута, вона ледь вгадувалася під шаром перегнійного листя, яке не шелестіло під ногами, а глухо всмоктувало кожен крок. Вони йшли гуськом. Попереду був Ігор, чиє тіло тепер рухалося з дивною, майже механічною впевненістю. За ним ішов Діма, який здригався від кожного тріску сухої гілки, і замикав ланцюг Артем, чия спина зсутулилася під невидимою вагою.

Чим далі вони йшли, тим менше навколишній простір нагадував живий ліс. Дерева тут були іншими: їхні стовбури були не коричневими чи сірими, а антрацитово-чорними, наче колись вони пережили пожежу, яка випалила все, крім самої форми. Гілки спліталися над головами так щільно, що денне світло перетворювалося на тьмяні, сизі сутінки.

— Ви це відчуваєте? — тихо запитав Діма, зупиняючись.

Він не чекав на відповідь. Його «антена» вібрувала від перевантаження. Для нього повітря навколо стежки стало густим від відлуння. Він чув не птахів чи вітер, а звуки, яких не могло тут бути: скрип важких коліс, далекий плач, ритмічний стукіт молота об камінь. Це були звуки Межі — минуле, теперішнє і майбутнє тут перемішалися, наче фарби в брудній воді.

Ігор не озирався. Він бачив перед собою орієнтири, які впізнавав зі свого нічного марева. Ось повалена сосна, схожа на кістяк велетенської змії. Ось два камені-близнюки, вкриті білим, наче іній, лишайником. Його ліве плече тепер не просто німіло — воно випромінювало холод, який служив йому компасом. Він знав: там, куди веде стежка, його чекає звільнення від самого себе.

— Дивіться на дерева, — раптом прохрипів Артем.

На корі дерев почали з’являтися знаки. Це не були зарубки мисливців чи випадкові подряпини. Це були символи, випалені прямо на деревині: прямі лінії, що перетиналися під дивними кутами, утворюючи складну геометрію Будинку. Ці знаки здавалися живими — вони пульсували в такт їхнім крокам. Артем відчував, як кожна така мітка додає йому ваги. Йому здавалося, що він не просто йде, а пересуває собою весь цей Ліс, тягнучи його на своїх плечах до фінальної точки.

Раптом стежка різко обірвалася біля підніжжя невеликого пагорба. Нагорі, крізь чорні кігті гілок, вони вперше побачили Його.

Він не був схожий на звичайний будинок. Це був моноліт із темного дерева та старого каменю, який, здавалося, не був збудований людськими руками, а вивержений із самої землі. Будинок стояв у центрі ідеального кола, де не росло жодної травинки — лише чорна, випалена земля, вкрита дрібною крихтою бірюзового каменю.

Він виглядав точно так, як у їхньому спільному сні, але тепер він був реальним. Навіть занадто реальним. Його присутність тиснула на зіниці, викликаючи фізичну нудоту.

— Ми прийшли, — сказав Ігор. Його голос був позбавлений емоцій, наче говорив не він, а сам Ліс через його горлянку.

З боку Будинку повільно донісся звук — довгий, протяжний скрип дверей, що відчиняються. Але двері залишалися зачиненими. Звук ішов з-під землі. Це Сторож у своєму підвалі відсунув останній засув на дверях їхньої реальності.

Вони зробили перший крок у коло чорної землі. У ту ж мить стежка за їхніми спинами просто зникла, затягнувшись густим, непроглядним туманом. Шлях назад перестав існувати. Тепер був тільки Будинок, і вони, що повільно наближалися до нього, як деталі, що нарешті знайшли своє місце в механізмі.