Ілюзія вибору

Вони стояли біля своїх наметів — троє дорослих чоловіків, чиї обличчя за одну ніч набули дивної, воскової блідості. Кожен із них ніс у собі осад нічного марева, але ніхто не наважувався вимовити це вголос. Визнати сон означало визнати, що вони втрачають контроль над власною реальністю.

— Ну що, — Артем першим порушив мовчанку, і його голос прозвучав занадто гучно, наче розбите скло. — План не змінюємо? Ідемо на ту стежку, про яку Ігор казав?

Діма здригнувся. Він хотів кричати. Він хотів сказати, що Ліс навколо них більше не пахне деревиною, що він пахне старою міддю та мертвим каменем. Його «приймач» у голові просто розривався від статичного шуму, який виходив від пагорба попереду. Але він подивився на друзів і побачив у їхніх очах ту саму вперту засліпленість, яка буває у людей перед катастрофою.

— Може… може, повернемося? — тихо запитав він, сам не вірячи у власні слова. — Машина поруч. До вечора будемо в місті.

Ігор, який у цей момент затягував паски на рюкзаку, різко випрямився. Його погляд був скляним, сфокусованим на чомусь далеко за межами галявини.

 — Повернутися? — він коротко, сухо реготнув. — Щоб що, Дімичу? Знову в той гараж, у ту порожню квартиру? Ми приїхали сюди не для того, щоб тікати. Це просто ліс. Він великий, він тисне на мізки, от і все.

Артем кивнув, підхоплюючи цю рятівну брехню. Йому було життєво необхідно вірити, що все під контролем. Якщо він зараз визнає страх, то вся його конструкція «опори та захисника» розсиплеться.

— Ігор правий. Це просто втома. Ми пройшли такий шлях, взяли відпустки. Стежка тут, поруч. Пройдемо пару кілометрів, подивимося на той будиночок і, якщо щось не так — одразу назад. Я обіцяю.

Діма бачив, як вони самі розставляють собі капкани. Але найгіршим було те, що він і сам відчував дивну, магнетичну тягу. Будинок зі сну не просто лякав його — він кликав його, обіцяючи відповіді на всі питання, які Діма боявся ставити самому собі.

Вони почали збиратися з гарячковою швидкістю, наче боялися, що якщо забаряться хоча б на хвилину, то розсудливість візьме гору. Кожен їхній рух був механічним. Вони ігнорували те, як дивно хрумтить суха трава під ногами, і те, що сонце так і не змогло пробитися крізь сіре марево вгорі.

Коли вони ступили на мисливську стежку, що так вчасно відкрилася між деревами, Ліс за їхніми спинами ніби полегшено зітхнув.

Вони йшли не тому, що були хоробрими. Вони йшли тому, що Межа вже просочилася в їхні травми. Артем йшов, бо не міг кинути друзів. Ігор йшов, бо шукав забуття. А Діма йшов, бо не міг перестати слухати.

Це був не вибір — це була інерція зламаних доль. З кожним кроком геть від машини вони залишали за собою світ, де існували закони фізики та логіки, і занурювалися в простір, де єдиним законом була воля Будинку. Вони переконали себе, що це просто похід, але глибоко всередині кожен знав: вони йдуть не до будиночка серед дерев. Вони йдуть на побачення зі своєю справжньою суттю, яка вже чекає на них у підвалі Сторожа.

Стежка закрилася за ними м’яко, наче вхід у пастку, оббиту оксамитом.