......

Ніхто з них не звернув уваги на це одразу.

Діма першим нахилився до багаття, щоб роздмухати вчорашній попіл. Він вдихнув — і різко відсахнувся. Замість запаху диму він відчув щось інше: холодне, мінеральне, як повітря в підвалі, де давно ніхто не жив. На мить йому здалося, що попіл тихо шурхотить, ніби хтось ворушить його зсередини.

— Ти що? — запитав Артем.

— Нічого… — Діма витер долонею губи. — Здалося.

Він не сказав головного: що разом із запахом у нього в голові на секунду виникла форма. Не образ, не спогад — план приміщення, холодний і точний, як креслення. І так само швидко зник.

Ігор тим часом намагався застебнути куртку. Блискавка заїдала. Він смикнув сильніше — і почув сухий металевий клац. На внутрішньому боці тканини, там, де нічого не мало бути, на мить проступив іржавий відбиток, схожий на контур засуву. Коли Ігор моргнув, його вже не було.

Він не здивувався.
Це налякало його більше за будь-що.

Артем підняв рюкзак. Він був важчий, ніж мав бути. Значно важчий. Наче хтось поклав усередину ще одну річ — не фізичну, а таку, що тисне зсередини грудей. Артем випростався, напружив плечі й раптом зловив себе на думці, що якщо він упустить цей рюкзак, щось позаду них може впасти.

Він озирнувся.
Нічого не падало.
Поки що.

— Треба збиратися, — сказав він різко, щоб заглушити власну думку.

У цей момент між деревами пройшла хвиля туману — не з боку річки, не з низини, а зсередини лісу. Вона торкнулася їх усіх одразу.

І кожен із них відчув це по-своєму:

Діма — як коротку паузу в нескінченному шумі.
Ігор — як замикання контакту.
Артем — як руку, що перевірила його міцність.

Тривало це менше секунди.

Але саме в цю мить хтось зрозумів, що вони підходять.