Ранок

Ранок настав повільно, ніби Ліс сам вирішував, коли відпустити нічну темряву. Туман лежав низько між деревами, важкий і вологий, стелився над землею, стискаючи знайомі обриси коріння та каміння в розмиті, чужі форми. Світло було блідим, холодним, розчинялося у кронах, не досягаючи дна цієї хвойної прірви. Навіть спів птахів звучав стримано, уривчасто, наче обережно, боячись привернути увагу.

Діма вийшов із намету першим. Стоянка виглядала знайомою і водночас чужою. Кострище розкидане, неначе хтось торкався його під час сну, залишаючи слід присутності. Під ногами земля здавалася м’якою, наче хтось тримав її під контролем. Дихання туману було холодним і густим, воно просочувалося в легені і стискало груди. Кожен рух — повільний, як під водою, — здавався боротьбою з невидимою силою.

Ігор підійшов ближче, нахилився над вм’ятинами у вологому ґрунті. Вони були неправильні, глибокі, наче щось велике довго стояло тут і спостерігало.

 — Це не звір… — тихо промовив він, і його власний голос здригнувся від страху.

Артем мовчки обвів поглядом галявину. Його очі, зазвичай жваві, тепер пильні й напружені.

— І не людина, — додав він.

Діма помітив подряпини на тенті — рівні, холодні, як залишки чужих пальців. Поруч лежала палиця Артема, зламана, хоча напередодні здавалася міцною. Усе навколо здавалося спостережливим, уважним і живим: повітря тяглося до них, деревне коріння ніби шепотіло під ногами, а тіні хиталися там, де їх не було.

Ліс не ворожий і не гостинний. Він просто жив, спостерігав, оцінював. Кожен подих, кожен рух, навіть думки — усе відлунювало у ньому. Наче він розпізнавав страх, сумніви і слабкості і вирішував, чи дозволити їм рухатися далі.

Артем застиг, тримаючи ремінь рюкзака. Він відчував, як важка вібрація землі, що почалася уві сні, пульсує під його ногами. Кожен крок здавався важчим, а тіло нібито тягнулося до землі, перетворюючи його готовність нести чужий тягар на фізичну тяжкість.

Діма не міг дивитися на дерева. Кожна гілка тепер виглядала як пульсуюча вена, що відчуває його серце. Він відчував присутність Марка не як людину, а як статичну напругу, що тягнеться крізь сон і землю. Будинок вже простягнув свої невидимі антени, і Діма знав: він слухає.

Ігор стояв спиною до друзів, вдивляючись у туман. Його оніміле плече стало частиною холодного повітря. Він відчував, як Ліс читає порожнечу всередині нього, і визнає її своєю. Його тіло стало ланкою між землею і тишею, нерухоме й водночас напружене.

Вони не розмовляли. Слова здавалися зайвими, навіть небезпечними, у цьому просторі, що вимагав тиші. Погляд Артема зустрівся з поглядом Діми, і вони зрозуміли: вони вже не в поході. Вони всередині процесу, який неможливо зупинити.