Вогонь і тіні

Вечір опустився на стоянку не м’яко, а важко, наче на галявину накинули щільне сукно. Реальність звузилася до тремтливого кола світла навколо багаття. Усе, що було поза його межами — дерева, машина, намети, — перетворилося на суцільну чорну стіну, яка, здавалося, повільно насувалася щоразу, коли полум’я згасало хоча б на мить.

Друзі вечеряли, смажачи хліб і м’ясо на вогні, але смак їжі був дивним — прісним і металевим. Розмова текла звично, проте в ній з’явилися нові, тривожні обертони.

Ігор мріяв уголос про похід закинутою мисливською стежкою. Він описував її так детально, ніби бачив прямо зараз крізь темряву: звивисту, напівстерту часом, що веде до старого будинку серед дерев. Його голос звучав гіпнотично. Йому хотілося знайти місце, яке «пам'ятає людську присутність», не усвідомлюючи, що Ліс уже підкинув йому цей образ. У його уявленні будинок був схожим на притулок, але в пам'яті Межі це була клітка. Ігор прислухався до нічних звуків, відзначаючи, що ліс живе за власним, рваним ритмом, який дивно збігався з пульсацією шраму на його плечі.

Артем, відчуваючи, як тиша стає занадто густою, намагався розрядити атмосферу жартами. Він розповідав страшилки про лісовиків, перебільшуючи деталі й навмисне знижуючи голос у найнапруженіші моменти. Друзі сміялися, але цей сміх був уривчастим і сухим. Щоразу, коли Артем жартував про «того, хто ходить за спиною», він сам мимоволі вдивлявся в темряву, де світло вогню безсило вмирало. Його жарти були формою оборони — він зводив стіну зі слів, намагаючись закріпити відчуття контролю, якого в нього ставало все менше.

Діма слухав їх мовчки, його погляд був прикутий до вугілля. Коли він нарешті заговорив, то замість звичних планів на завтра почав розповідати, як розпізнавати сліди й трави. Але його поради звучали не як туристичний інструктаж, а як правила виживання на ворожій території.

— Не торкайтеся чорного моху на корі, — тихо сказав він, — Він не росте, він чекає.

Коли багаття почало осідати, а вугілля спалахнуло яскравим бірюзовим відтінком, десь глибоко в хащі пролунало коротке виття. Це не був вовк і не вітер. Це був звук металу, що терся об камінь — настільки спотворений відстанню, що здавався живим криком.

Усі троє замовкли миттєво.

Артем міцніше стиснув палицю, якою ворушив вугілля, і відчув, як дерево під його пальцями стало важким, як чавун. Ігор мимоволі торкнувся плеча, де шкіра знову оніміла. А Діма заплющив очі, бо в його голові виття не припинилося — воно перетворилося на чітке, сухе слово: «Заходьте».

Вогонь знову тріснув, викинувши каскад іскр, і життя ніби повернулося в звичне річище. Але ілюзія безпеки була зруйнована. Вони продовжували сидіти біля вогню, але тепер кожен відчував: вони не просто туристи на стоянці. Вони — фігури на дошці, яку хтось щойно розставив. Ніч навколо них більше не була порожньою; вона була наповнена уважним, холодним поглядом тисячі очей, що дивилися з-за кожного стовбура.

— Треба лягати, — сказав Артем, і його голос здався йому чужим.

Вони почали розходитися по наметах, не помічаючи, що їхні тіні на траві не зникли, коли вогонь згас. Вони залишилися лежати на землі, чорні й нерухомі, чекаючи на ранок.