Шлях углиб

Дорога була їхньою останньою ниткою зв’язку зі звичним світом. Широка чорна стрічка асфальту розрізала простір, виблискуючи під сонцем, як спина велетенської змії. Обабіч миготіли звичні краєвиди: заправки з яскравими вивісками, поодинокі фури, що обдавали машину хвилею гарячого повітря, і нескінченні бетонні відбійники.

Але що далі вони від'їжджали від міста, то тоншим ставав цей зв'язок.

Артем міцно тримав кермо. Для нього траса була зрозумілою математичною моделлю: швидкість, дистанція, час. Він дивився вперед, концентруючись на розмітці, намагаючись не помічати, як ліс по обидва боки дороги починає змінюватися. Дерева ставали вищими, темнішими, а проміжки між їхніми стовбурами — глибшими, заповненими непроглядною тінню навіть о другій годині дня.

— Ось тут, — раптом тихо сказав Діма, не відриваючи погляду від карти. — Зараз буде поворот. Старий з'їзд, його майже не видно на сучасних картах.

Артем пригальмував. Попереду, праворуч, у стіні зелені зяяла ледь помітна прогалина. Це не був доглянутий з'їзд до зони відпочинку. Це був розрив у реальності.

Щойно колеса з’їхали з ідеально гладкого асфальту на стару ґрунтовку, дорога раптово змінила свій характер, ніби Ліс остаточно втомився прикидатися частиною цивілізованого світу. Рівне, заколисуюче гудіння шин обірвалося. Йому на зміну прийшов агресивний хрускіт сухого гілля та хворобливий шелест високої трави, що з силою била по днищу машини. Здавалося, сама рослинність намагається вхопитися за метал, уповільнити їхній рух або попередити про щось, чого вони ще не бачили.

Автомобіль повільно заглиблювався в ліс. Високі сосни та граби зімкнулися над ними, утворюючи живий тунель. Сонце, яке на трасі засліплювало очі, тепер розсипалося на тисячі блідих, хворобливих плям, що тремтіли на капоті.

Перші кілька кілометрів вони ще намагалися жартувати, але ліс навколо ставав дедалі щільнішим, закриваючи небо важкими кронами старих грабів та дубів. Світло тут було іншим — воно не падало зверху, а ніби просочувалося крізь товщу листя, стаючи зеленуватим і густим.

Дорога, якою вони їхали, давно не бачила людських очей. Вона петляла між пагорбами, стаючи дедалі вужчою, поки гілки придорожніх кущів не почали дряпати боки машини з противним, металевим звуком. Це не була агресія — швидше, це нагадувало обійми, які ставали дедалі тіснішими, не даючи змоги розвернутися назад.

— Тут на карті має бути стара стоянка лісників, — тихо промовив Діма, не відриваючи очей від навігатора, який уже кілька хвилин показував лише сіру пустку замість доріг. — Ми майже на місці.

За черговим поворотом ліс раптом розступився, відкриваючи невелику галявину, що затиснута між крутим схилом та темною стіною дерев.

Стара стоянка зустріла їх мовчанням. Це було місце, де час зупинився. Посеред галявини виднілося старе кострище, обкладене порослим мохом камінням. Поруч стояв дерев'яний стіл, що наполовину вріс у землю, і похилена лава, яка виглядала так, ніби її зробили з цільного стовбура дерева.

Все тут виглядало напрочуд спокійним. Трава на галявині була м'якою, смарагдовою, а повітря — таким чистим, що від першого ж подиху в Артема трохи запаморочилося в голові. Це був спокій цвинтаря або покинутого храму: жодного зайвого звуку, жодного пташиного співу. Лише далекий, ледь чутний шепіт листя десь високо вгорі.

— Непогане місце, — порушив тишу Ігор, виходячи з машини й потягуючись. — Навіть затишно.

Він не помітив, як Діма здригнувся, торкнувшись рукою старого столу. Дерево під його пальцями було не холодним і мертвим, а якимось дивно теплим, ніби воно зберігало температуру чийогось тіла.

Артем почав вивантажувати речі, відчуваючи дивне полегшення. Тут, на цій стоянці, їхні міські проблеми здавалися нескінченно далекими. Вони ще не знали, що цей затишок — лише передпокій великого Будинку. Що ця стоянка була місцем, де Ліс дозволяв людям відпочити перед тим, як запросити їх до себе назавжди.

— Розбиваємо табір тут, — розпорядився Артем, кидаючи рюкзак на траву. — До вечора ще далеко, встигнемо обжитися.