Дорога в тишу

Діма, Артем і Ігор давно чекали на цю поїздку, хоча кожен із них боявся зізнатися, чому саме. У світі, де дні перетворилися на маслянистий шум дедлайнів та чужих очікувань, можливість зникнути з радарів здавалася не розкішшю, а єдиним шансом зберегти залишки розуму. Ліс обіцяв тишу. Але вони не знали, що тиша буває не лише відсутністю звуку, а й присутністю чогось такого, що забирає голос назавжди.

Підготовка почалася задовго до виїзду й майже непомітно перетворилася на ритуал. Кожен із них вчепився у свою роль із тривожною зосередженістю, ніби від цього залежало щось більше, ніж проста поїздка. Вони готувалися не до вилазки на природу — швидше до переходу за межу, де звичні правила більше не діють, а карти втрачають сенс. Ніхто не говорив про це вголос, але всі відчували: попереду не відпочинок, а зустріч з чимось, що давно чекало.

Артем підійшов до справи як архітектор, що будує останній прихисток. Туристичні магазини стали його сховищем. Він купував не просто речі — він купував ілюзію контролю. Компактний казанок, надійні запальнички, складана пилка з вуглецевої сталі — кожна річ у його рюкзаку була перевірена тричі. Артему подобалося відчуття важкості спорядження на плечах; цей фізичний тиск був йому зрозумілим, на відміну від того невидимого тягаря, що роками чавив його зсередини. Він готувався до несподіванок, не підозрюючи, що Ліс уже давно прорахував усі його «запасні плани».

Діма діяв інакше. Його підготовка була схожа на окультне дослідження. Вечорами він завмирав над картами, але його цікавили не туристичні стежки. Він шукав «білі плями» — місця, де супутникові знімки здавалися розмитими, де річка робила надто крутий, неприродний вигин. Діма шукав місце, де його понівечені нерви нарешті заспокоються. Він звіряв старі топографічні позначки з ледь помітними тінями на екрані монітора, відчуваючи дивний магнетизм однієї конкретної точки на карті. Його панічно лякала думка про випадкових людей поруч, тому він вів друзів туди, куди нормальна людина ніколи б не попхалася.

Ігор заповнював свою внутрішню порожнечу продуктами. Він пакував рюкзак так, ніби вони збиралися пережити ядерну зиму. Банки тушонки, крупи, чай із гіркими травами й важкі яблука — кожна одиниця вантажу була для нього способом заземлитися. Сперечаючись із друзями про зайвий кілограм ваги, він просто намагався заглушити страх перед тією дивною онімілою шкірою на плечі, що з кожним днем ставала все більше схожою на кору. Для Ігоря їжа була паливом для тіла, яке він сподівався врятувати від неминучого заціпеніння.

Попереду була дорога, яка чекала на них значно довше, ніж вони могли уявити. Вони їхали за «справжнім», не розуміючи, що справжнє в цьому Лісі — це старі ланцюги, чорний камінь і присмак крові на губах того, хто колись теж був солдатом і другом, стертий з пам’яті а не з землі.

Цей похід мав стати простим. Але в дзеркалі заднього виду місто тануло, як дим, залишаючи їх сам на сам із тишею, що вже почала свій відлік. Вони залишали за спиною затишні квартири й безпечні офіси, міняючи їх на невідомість, яка вже дихала їм у потилиці. Вони ще називали це «відпусткою», але в глибині душі кожен відчував: вони готують себе до переходу через невидиму лінію, з-за якої світло міських ліхтарів здаватиметься ілюзією з іншого життя.