Межа
Пролог. Смак порожнечі.
Ліс не пам’ятав свого імені.
Він не пам’ятав запаху свіжоспеченого хліба, звуку людського сміху чи того, як це — коли тебе торкається тепла рука іншої людини. Усе, що колись було «ним», давно розчинилося в шелесті листя та вогкості підземних тунелів. Він став функцією. Замком. Нерухомим каменем, що стримував щось набагато страшніше за смерть.
Але цієї осені камінь дав тріщину.
Він відчув це першим заморозком: холод просочився всередину, туди, де ще тліла остання іскра його волі. Ліс почав прокидатися. Голод, який він стримував століттями, став занадто важким для одного серця. Межа тоншала, як лід на озері під променями першого сонця.
Він знав — скоро двері відчиняться. Якщо не знайдеться хтось інший, хтось, хто погодиться тримати їх разом із ним. Або замість нього.
У світі, де дні зливалися в суцільний шум повідомлень і дедлайнів, троє друзів пакували рюкзаки. Вони думали, що обирають маршрут. Вони думали, що шукають тиші.
Вони не знали, що тиша вже давно шукала їх.
Ліс зробив глибокий вдих. Він чекав.
Відредаговано: 23.01.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
