Глава 27

Ніч перед боєм

Освідчення Єви

Табір не спав, усі метушилися. По всьому табору то туди, о сюди бігав Бастія. Його світле волосся було скуйовджене можливо вперше у житті. Його діловий стиль також було замінено на мілітарі. Взагалі, якщо подивитися на військо, то ніхто б і не сказав, що це якісь химерні воїни, що не належать цьому світу. Всі були одягнені у військову форму, яка відрізнялась незначними елементами. Наприклад, воїни Альянсу виділялись невеличкими геометричними білими нашивками на грудях, воїни тіньових японського пантеону поверх форми носили довгі плащі, воїни слов’янського пантеону мали безліч карманів на штанах. Але це була організована армія.

Чим ближче до опівночі, тим менше метушні було. Армія мала відпочивати. Виставляли постових, по лісу ходили чергові пости, група розвідників. У таборі не спали командири загонів, Творці Межі, старійшини, стратеги, яких очолював Бастія. Поодинокі групки сиділи біля багаття, про щось спілкувалися. Поряд із наметом сиділи Олександр та Єва. Олександр проводив поглядом Рей та Йору, які щойно покинули намет командирів та направились у сторону лісі, за межі табору. Єва скептично подивилась на хлопця з під лоба та змахнула з очей пасма рудого волосся.

- Цікаво, вже весь табір це помітив? – запитала дівчина наче у повітря.

- Ти про що? – у ту ж секунду зреагував хлопець, - я не розумію, що ти маєш на увазі.

- Правда? – дівчина підвела одну брів.

Олександр густо почервонів.

- Правда, - буркнув він.

- Слухай, вона ж так ні про що і не дізнається, - продовжувала говорити Єва, - ну подивись на неї. Вона ж солдафон. У неї суто чоловічий погляд на натяки та на ці твої томні зітхання. Вона з тих, кому потрібно казати прямо.

- Я не розумію, про що ти, - продовжував впиратися Олександр.

- Дійсно не розумієш? – хмикнула Єва, - давай спробую пояснити. Ти ж розумієш, що твої почуття не взаємні? Питання риторичне, звичайно ж розумієш. Але ж то не факт! Можливо і взаємні. Та ти ніколи не здогадаєшся, доки не запитаєш.

- Єво, я тебе благаю… - хлопець сумно зітхнув, - я завжди захоплювався Крижаною дияволицею. Вона завжди була для мене справжньою героїнею, яка знищила злих тіньових, сама ліквідувала причину Лондонського інциденту. Я вважав, що вона рятує світ. Але навіть ніколи не задумувався про те, як само вона його рятує. Вона надзвичайно сильна. Поряд із нею я просто блоха, яка завжди потребує допомоги. Навіть коли вона навчала мене, я відчував себе нікчемою. Адже ті тренування мало не доводили мене, дорослого хлопця, до сліз! Це важко, боляче, неприємно. А вона пройшла їх ще дитиною! Я навіть стояти поряд із нею не можу. Я виявився не готовим до того, що на мене чекає поряд із Хагане Рей.

- Але ж ти став сильніше, навчився користуватися своїми силами, що досталися тобі від матері, - сказала Єва.

- Не має значення.

- Ще й як має, - заперечила Єва, - та і взагалі… це війна. Війна, яку ми маємо виграти за один бій. Ти впевнений, що ти її переживеш? А впевнений у тому, що її переживе Хагане? Чи буде вона після цього бою тою, яка вона є зараз? Я згодна, вона надзвичайно сильна, але вже так склалося, що є і ті, хто сильніші за неї. І вона битиметься із ними. Ти маєш сказати їй! І якщо ти не наважишся, то потім можеш жалкувати про це все своє життя.

- Ти так кажеш, наче це легко!

- Я люблю тебе! – випалила Єва.

Приголомшений Олександр дивився дівчині в очі, вона була зовсім поряд, відповідала йому тим самим поглядом. І в ньому не було ні краплі знущань чи глузливості. Вона сказала це відверто, щиро. На щоках її палав рум’янець, це було помітно навіть у тьмяному мерехтінні багаття.

- Люблю, - повторила дівчина, - мама казала, що таке буває. Кохання з першого погляду. Коли бачиш його і серце завмирає. Хочеться сміятися, плакати, торкатися, обіймати, розмовляти і все це одночасно. Хочеться поділитися усім, що на душі. Іноді навіть дуже сильно хочеться вкусити аби лишити глибокий та помітний слід на шкірі. Ніби кажучи «він мій». І не потрібно навіть ходити на десяток побачень, придивлятися, міркувати по півроку чи більше. Просто, одного разу побачиш і твоє серце вже належить йому. Так мама сказала. І моє серце належить тобі із нашої першої зустрічі. Твої очі, твоя незграбність, твої жести та твій голос, я хочу мати це все. І мені боляче від твого погляду, який належить не мені.

Олександр все ще мовчав.

- Це не легко! Це зовсім не легко! – тихо сказала Єва, - але у мене може вже не видатися можливості сказати це. А я хочу, щоб ти знав. Думаю, це чесно. І чесно, щоб вона також знала. Ти маєш їй сказати. Почути відповідь. І рухатися далі. Поряд із нею, сам чи зі мною… ну, коли небудь.

Єва відвернулась. Олександр розумів, що він має щось сказати, якось відповісти. Він розумів, що ця дивна дівчина чекає на його відповідь. Але варто йому було відкрити рота, до намету підійшла Жар-Птиця.

Мати та син

Табір не спав.

До намету підійшла Жар-Птиця та жестом підкликала Олександра до себе. Той швидко вибачився перед Євою та підійшов до матері. Вони пішли трохи далі в ліс, по стежці навколо табору, не виходячи за межі захисного бар’єру. Коли вогні табору стали трохи тьмянішими, Жар-Птиця нарешті заговорила.

- Ти так виріс, - ласкаво сказала вона, - то… ти знайшов те, що шукав поряд із ювелірами?