Глава 24

Дорогою додому

Травень

Автодорога Е372, Польща

Автобус трохи похитувало, за вікном розкинувся лісовий пейзаж. Олександр, Рей та Йору сиділи у самому «хвості». Рей сиділа між Олександром та Йору. Голова її впала на плече тенгу, вона дрімала. А Олександр намагався дивитися у вікно, ігноруючи це. Укол ревнощів у грудях не давав йому спокою і час від часу він все ж таки подивлявся на неї. І так, він розумів, як же це було безглуздо, закохатися у Рей. У дівчину, що була старша від нього майже на десять років.

До кінця квітня вони лишалися у поселенні, доки тіло Олександра приходило у норму. Варто визнати, кобольди були хорошими цілителями, винятковими. На повне відновлення пішло п’ять днів. Весь цей час Рей та Йору тренувалися. Не дивлячись на їхні поранення, вони влаштовували спаринги щодня. І Олександр був в шоці, адже Рей ні разу не перемогла. Вони декілька разів виходили в нічию, але тенгу ні разу не програв Крижаній дияволиці. Олександр вперше побачив той вогник у її очах, якого ніколи не бачив, коли вона тренувала його.

Він так давно її не бачив. І одразу ж помітив, що вона змінилась. Вона стала спокійнішою, поміркованою, навіть трохи м’якішою. Вона почала відноситись до Олександра, як до молодшого брата, що не могло не розчаровувати хлопця. Перестала називати курчам, у її зверненні з’явилось це бісяче «малий». Олександр із усіх сил намагався показати, що він дорослий. Наполягав, щоб вони повернулись до тренувань. Він так хотів показати їй, що він чоловік. Справжній чоловік, який може так же, як і тенгу, у разі чого захистити її. Але факт залишався фактом. Олександр поступався в силі Йору, він поступався в силі Рей. І, якщо вже на те пішло, це вона прийшла і врятувала його, а не він її.

На початку травня було прийняте рішення відправлятися в Україну. Їхати потрібно було «по-людськи» аби їх не засікли тіньові з військ Оні. Бастія та Хару поїхали на три дні раніше, їм ще належало провести переговори ще з представниками слов’янських пантеонів. А Рей, Йору та Олександр, щоб не виділятися, загубилися серед туристів, що їхали з Берліну до Варшави. Хоча, «загубились» - це голосно сказано. Два азіати та українець – це не та компанія, яка лишиться непомітною серед групи поляків. Але якось впорались. І тепер, прямували вже з Варшави до Любліна.

Олександр переживав. Бастія коротко пояснив йому суть того, що відбувається. Також йому пояснили, що шлях до України – це не просто операція по захисту хлопця. Саме в Україні відбудеться битва за людство. Хлопець, що з дитинства марив супергероями, тепер боявся. Війна – це не епічна картинка на екрані. Позаду цих епічних кадрів завжди лишаються ріки крові, жертви та смерть. Надзвичайно яскрава картинка бійки на екрані триває лише декілька хвилин. Тут же на них очікувала повномасштабна битва у якій могли загинути як люди, так і тіньові. І найстрашніше, це все ж таки те, що аби врятувати світ, статі героєм, який всіх врятував – потрібно стати вбивцею. Олександр потроху починав розуміти, що мала на увазі Рей, коли казала, що ювеліри – не герої. У кіно ніхто не показує, як супергерой вбиває ворога. Супергерой у кіно зазвичай просто лупить суперзлодія, перемагає його та відправляє за ґрати, на або ж обертає суперзлодія у добро, той визнає свої помилки та стає на сторону світла. Але у реальному житті так як у кіно не буде і Олександр це розумів. В Україні поблизу водоспаду Шипіт на них чекає лише запекла боротьба за світ, за людство, за життя. І у цій битві будуть жертви. Його героїня, Рей Хагане оголить лезо своєї нагінати, оскалить ікла та випустить пазурі, перетворившись на дикого звіра, який буде зносити будь які перешкоди на своєму шляху, лишаючи позаду лише скалічені тіла. Олександра це лякало до мурашок. Але зараз, коли він крадькома дивився на безтурботне обличчя сплячої Рей, він просто не міг змусити себе повірити у те, що на руках цієї дівчини стільки крові, скільки він не бачив за своє життя.

- Хей, ти чого? – від роздумів його пошепки відволік Йору, - погано? Зовсім блідий. Попросити зупинити автобус?

- А? Ні… ні, все гаразд, - швидко відповів Олександр, - все добре. Просто, задумався.

- Аааа… - протягнув Йору, - ну, якщо щось не так, можеш мені сказати.

- В мене все добре, - різкувато відповів хлопець, Йору це відчув, але нічого не сказав.

Тенгу обережно поправив волосся Рей, яке впало їй на обличчя. Волосся, кольору срібла, викликало багато запитань зі сторони дівчат-туристок, що їхали тим же автобусом. Рей посміхалась та відповідала, що воно фарбоване. Йору затримав локон її волосся на пальцях, ніжно погладжуючи його. Він дивився на Рей із таким почуттям, що Олександр мимоволі скрипнув зубами. Він не міг подарувати їй такий же погляд, а вона б його і не прийняла. Йору ж був зовсім інакшим. Він нічого їй не казав. Він просто був поряд із нею, так, наче це було більш ніж природньо. Наче він завжди був поряд.

- Ви… - нарешті наважився запитати хлопець, - ви ж давно знайомі, так?

- З дитинства, - кивнув Йору, - її батько призначив мене її охоронцем ще коли ми були зовсім малими.

- І який сенс від такого охоронця? – фиркнув Жар, - вам скільки, по чотири роки було?

- Трохи більше, - хмикнув Йору, - сенс був у всьому, що робив Якіхіро-сама.

- І як дитина могла захистити іншу дитину… ну, наприклад, від дорослих викрадачів?

- Ти не порівнюй людських дітей і дітей йокаїв. Доки ви ходите у дитсадок та навчаєтесь витирати собі дупу, нас вже навчають тримати у руках зброю, - холодно відповів Йору.

- Тобто, у тенгу немає дитинства? – парирував Олександр.

- Чому ж, - заперечив Йору, - є. Але воно інакше. Так, дитина не зможе захистити іншу дитину від дорослих викрадачів. Але на той час, коли мене призначили до неї охоронцем, я вже міг як мінімум потягнути час до прибуття підмоги чи затримати викрадачів, аби принцеса могла втекти.