Глава 19

Про кохання відверто

Квітень
Дорога на Тегеран, Іран

Сем сидів за кермом пікапу, Йору та Бріджит – у кузові. Сонце добряче припікало, погода в Ірані суттєво відрізнялась від китайських лісів. Повітря було сухе та гаряче. І якщо для Брідж і Сема це не було проблемою, вони як люди швидко адаптувалися, то для Йору, який був йокаєм певного пантеону – це було важко. Йокаї, як і будь-які інші тіньові завжди сильніші на свої території, у тій країні, до культури якої належать.  Чим далі вони від свого природнього місця існування – тим більше сил вони витрачають на підтримання своєї людської форми та взагалі, на підтримання себе. На щастя, Йору належав до сильних йокаїв і відстань не сильно на нього впливала, але до погоди він звикав довго.

Пройшовши коридор, першою здачею було роздобути транспорт. І тут команді знову пощастило, адже якщо Бастія щось планує, він планує абсолютно все до найдрібніших деталей. Сітка зв’язків стратега тринадцятої опер-групи була настільки величезною, що у кожній країні світу він мав людину, яка може посприяти його плану. Так сталось у тут. Амоль – не саме туристичне місто, але навіть тут був прокат автомобілів. Власник без зайвих запитань просто віддав Сему ключі, варто тому було промовити кодову фразу. І ось за годину вони вже спорядили пікап у дорогу.

Переважно їхали мовчки. Певний час Бріджит сиділа поряд із Семом, вони про щось тихо розмовляли. Про щось своє, особисте. Тому Йору навіть не намагався почути. Але з першої ж зупинки, Брідж пересіла у кузов до Йору. Деякий час вона просто дивилась то на нього, то на дорогу, а потім нарешті спробувала завести розмову.

- Так дивно, - сказала вона, - ми з батьками ніколи от так не подорожували. Батько постійно планував, що ми всі сядемо в машину, поїдемо кудись у відпустку. Він навіть купив сімейне авто. Але, кожного разу коли ми планували кудись їхати, щось обов’язково траплялося.

- Наприклад? – більше з ввічливості, ніж з цікавості спитав Йору.

- Різне траплялося, - знизала плечима Брідж, - то сестра захворіє, то батька викличуть у штаб, то маму, то ще якась чортівня.

- Не знав, що в тебе є сестра, - здивувався Йору.

- Взагалі-то нас у сім’ї троє, - просто сказала дівчина, - Міхаель, старший брат, я і Маргарет, молодша.

- Ти якось казала, що твої батьки з Гільдії зброярів, тому і ти там. А щодо твої брата та сестри? Чим вони займаються?

- Міхаель очолює один із відділів Гільдії зброярів в Угорщині, а Мегі навчається в Берліні. У неї не виявили таланту до зброярства, тому їй дозволили обирати своє майбутнє, - просто відповіла Брідж, - і зараз вона навчається у Берлінському університеті мистецтв, на факультеті музики.

- А вона щасливчик, - хмикнув Йору.

- Це точно, - Брідж сперлась на стінку кузову та подивилась в небо, - я іноді їй навіть і заздрю. Мене як би і не питали, хочу я чи ні. А потім думаю про те, що взагалі-то мені подобається моя робота.

- І як ти опинилась тут?

- У кожній Гільдії є своя процедура по відбору новобранців. У Гільдії стратегів – IQ-тест, а у Гільдії зброярів – конструктор. Дають деталі – склади з них щось. Ну от я склала, брат склав. Мегі також склала, але якусь фігню незрозумілу. Так і було вирішено, що ми продовжуватимемо батьківську справу. Колись їх також відібрали. Мене все влаштовувало. Я обожнювала щось конструювати. А от брату це все взагалі не подобалось, він так казився, хотів займатися музикою, грав на скрипці… ооооо, ти б це чув. У нього справжній талант. Але талант до створення зброї у нього куди сильніший, мій брат той, кого називають генієм. Як серед стратегів Бастія, так і серед зброярів – Міхаель. Згодом він з цим змирився, йому навіть подобається його робота зараз. Адже коли він очолив відділ, у нього з’явився час на заняття музикою, хоч і у якості хобі, та він, нібито щасливий. Та й взагалі, коли він познайомився із Роні він по іншому став дивитися на речі  і на своє життя.

- А Роні – це?..

- Вероніка, його перше кохання. Вони одружилися десь роки два назад, зараз у них має народитися дитина. Чи вже народилась… Хм…

- А ви не часто спілкуєтесь, так? – усміхнувся Йору.

- Якось так, - знову знизала плечима дівчина, - бачимось на свята і то, якщо пощастить. Коли все це скінчиться – обов’язково навідаюсь до них у гості. І до мами з татом. І до Мегі.

- Коли це все закінчиться, - тихо повторив Йору.

- А ти? – спитала Бріджит, - у тебе є брати чи сестри?

- Кузени та кузини, - відповів хлопець, - рідних немає.

- Зрозуміло, - кивнула німка, - а не нудно було у дитинстві?

- Часу не було нудьгувати. Мої дід та батько подбали про те аби мені завжди було чим зайнятися.

- Якісь особливі заморочки тенгу? Чи йокаїв взагалі?

- Не будь расисткою, - скептично відповів Йору, - хоч ми і тіньові, але наш лад мало чим відрізняється від побуту звичайних людей. Якщо дрібна нечисть просто існує на Межі і поза нею, то ті, хто мають здібності перевтілюватися чи просто від народження мають людську форму, живуть так як і люди, просто на відміну від вас ми більше орієнтуємося на закони тіньової половини світу.

- Вибач, - сплеснула в долоні Брідж, - я ж зовсім не хотіла тебе образити.

- Ти й не образила, - Йору зітхнув, - просто пояснюю.

Вони трохи помовчали. А потім Бріджит все ж таки задала питання, яке мучило її вже давненько.

- Слухай, Йору…

- М?

- Ви ж з Рей давно знайомі? Просто… я довго звикала до того, що у Японії прийнято звертатися до іншої людини за прізвищем, доки сама людина не дозволить називати її на ім’я. Хару дуже довго добивався цього дозволу у Рей, ми також довгий час звертали до неї Хагане. А ти одразу звеш її на ім’я. Тому, це було більш ніж очевидно. Мене хвилює одне питання. Чому ти іноді називаєш її принцесою?

Йору із подивом подивився на дівчину.