Глава 8

Ювелір

Вересень
Кіото, район Хіґашіяма

Осінь приходила у Кіото непомітно. У якийсь момент зникали усі атрибути літа, знімали декорації останніх літніх фестивалів. Японські клени червоніли. Ночі ставали все прохолоднішими. У метро було все більше і більше школярів та студентів. Навіть у подиху вітру відчувалась осінь. Осінь мала особливий запах.

Час йшов. Олександр Жар обжився у штаб-квартирі кіотської опер-групи. Поступово до нього звикли усі. А він все ще звикав до інших. З Бріджит та Семом було просто. Обоє були відкриті, позитивні, шумні. Вони завжди радо вітали хлопця, з ними завжди було про що поговорити, спілкування що з німкою, що з американцем приносило лише задоволення. До того ж, для юнака це був чудовий шанс тренувати свою німецьку та англійську. З Юн спілкуватися було трохи важче. По-перше, китайська давалась хлопцю важче за всі інші мови, що він вивчав. Юн вільно спілкувалась англійською та японською, але Жар наполягав на тому, щоб вона розмовляла з ним рідною мовою. По-друге, завжди спокійна та сонна Юнлань перетворювалась на маніячку, коли розмова заходила про її дослідження. Вона все ще не полишала надії отримати кров Олександра. Шеф Нішида завжди була зайнята. Зранку її забирало авто, ввечері вона поверталась аби вислухати доповідь єгерів, перевдягнутися та повернутися до себе додому. Вона була одною з небагатьох, хто мав своє житло у Кіото. Тож поспілкуватися із Нішидою було не так вже й просто. Та й про що розмовляти шістнадцятирічному хлопцю із сорока восьмирічною жінкою? Поговорити не вдавалось також і з Бастією. Та й не дуже хотілось. Той персонаж також приїзжав зранку та їхав додому ввечері. За словами Брідж, у нього був свій особливий вечірній променад, якому він беззаперечно слідував.

Додому на ніч поверталась і Хагане. Точніше, могла б повертатися. Але вона витрачала усю ніч на патрулювання, а зранку завалювалася на диван у холі штаб-квартири спала декілька годин. Потів тренувалась. Потім зникала. Певно, все ж таки їздила додому. Перевдягатися чи щось ще. А ввечері поверталася до штабу, забирала Олександра і вони разом патрулювали різні райони. Як сама Рей обирала район, який вони патрулюватимуть, Олександр поки що не розумів. Перший час він просто намагався зав’язати хоч якусь бесіду. Хагане відповідала неохоче і односкладно. Згодом вона трохи звикла до того, що поряд із нею завжди знаходиться надокучливий юнак і почала відповідати на питання трохи розвернутіше. А згодом і сама почала задавати якісь питання хлопцеві.

Отже сьогодні Рей та Олександр патрулювали в околицях Монастиря Кійомідзу. Дівчина тримала одну руку на рукояті нагінати. Але вона навіть не озиралась. Просто йшла собі по вимощеній плиткою стежці, наче це була звичайна прогулянка. Олександр же навпаки постійно озирався, очікуючи нападу з будь-якої сторони. Після першого свого патрулювання він просто ніяк не міг заспокоїтися. Усе навкруги вважалося йому хижим та ворожим. У якийсь момент ця його смиканість набридла Рей і воно штурхнула його в плече.

- Заспокойся! – сказала воно сердито, - виглядаєш як параноїк.

- Пробач, - винувато промовив хлопець, - просто… як ти можеш бути такою спокійною після того, що трапилось?

- Так трапилось і чорт із ним, - знизала плечима дівчина, - чого тепер смикатись без приводу?

- Ну… а якщо це повториться?

- Курча, з такою витримкою ти ювеліром точно не станеш, - зітхнула Рей, - ти так чи інакше ним не станеш, але з витримкою все рівно потрібно щось робити.

 - Чому ти так впевнена, що мені не стати ювеліром?! – спалахнув хлопець.

- Ну, хоча б тому що ювелірів навчають мало не з пелюшок, - задумливо відповіла Рей, - майже всі ювеліри мають батьків-ювелірів. Тобто, це клани. Або ханйо.

- Але ж ти не належиш ні до одного клану! А на сьогоднішній день належиш до еліти Гільдії ювелірів!

- Я – інша справа, - гордовито промовила дівчина, - я все ж таки ханйо від крові одного із стовпів японського пантеону. До того ж, сила, що передалась мені від батька ідеально поєднується із бойовими навичками. Ідеально для бійки. Та й виховували мене змалку. Батько за 5 років вчив використовувати силу, а з 11 років мене навчали на Хоккайдо у тренувальному таборі Гільдії ювелірів.

- Інакше кажучи, ти ідеальній солдат, - підсумував Олександр.

- Якщо враховувати лише бойові навички – то так, - кивнула Рей, - а от якщо додати до цього інші якості, якими має володіти солдат – то ні. Солдат, що не виконує накази беззаперечно – це поганий солдат.

- Тобто, ти це визнаєш, але все одно робиш завжди по своєму?

- Сказано, звичайно, гарно, - Рей зітхнула, - але у Гільдії навіть на мене є управа.

- Он воно я… - Олександр на секунду задумався, - але ж ти можеш мене навчити! Я міг би…

- Не міг, - відрізала дівчина, - перша причина – тебе не навчали з дитинства. Друга причина… який дар дістався тобі від матері?

- Я можу зцілювати, - скромно відповів Олександр, - навіть смертельно хворих. Найтяжчі рани за секунду.

- От тобі і друга причина. Пряма дорога тобі у медики! – посміхнулась дівчина.

- Але ж це просто ідеальна здібність для воїна! Я б був майже непереможним, якби ти тренувала мене! Воїн, який сам себе зцілює…

- Як егоїстично та не героїчно, - хмикнула дівчина, - своєю силою ти міг би зцілювати десятки людей, навіть сотні. А ти що? Лише себе хочеш лікувати.