Глава 7

Скверна

Минув тиждень з моменту нападу некомата. Завдяки чудодійному зціленню Юн, плече Рей загоїлось з надзвичайною швидкістю і тепер дівчина щодня тренувалась із нагінатою у підземному спортзалі. Увесь цей час Олександр Жар навіть підійти не наважувався до дівчини. Після розмови із стратегом, йому було і лячно, і соромно. Але тиждень минув, скоро Рей знову мала вийти на патрулювання. І Жар мав бути з нею. Нішида відверто зізналась, що після цього випадку, лише диво змусить Хагане передумати і взяти його із собою на наступне патрулювання.

І ось зараз Рей відпрацьовувала розмахи нагінати, а Олександр спостерігав здалеку, стоячи в дверях залу. Від жадібно розглядав дівчину. Ловив кожен її рух, кожен розмах. Вслухувався у свист леза, у її подих. Гострий зір сина Жар-Птиці міг роздивитися навіть крапельки поті на її шкірі та як пульсують її вени на зап’ястках. У якийсь момент дівчина завмерла, опустила нагінату і видихнула.

- Довго там ще стояти будеш? Дратує, - не обертаючись промовила вона.

Олександр зайшов у зал, зніяковіло потупивши погляд.

- Я цей-го… ну…

- Чого тобі, курча? – безжалісно випалила Рей.

- Хагане, - Олександр набрався сміливості, - Хагане… пробач мені. Я повів себе як ідіот…

- Продовжуй, - трохи м’якіше мовила дівчина.

- Я не мав порушувати твій наказ, вибач, - продовжив хлопець, - але я не можу просто так покинути це все! Будь ласка, бери мене на нові патрулювання! Дай мені шанс чомусь навчитися! Я обіцяю, я не створюватиму неприємностей.

Рей підняла голову і декілька секунд дивилася у стелю.

- Я візьму тебе на ще одне патрулювання, - нарешті сказала вона, - але хоч раз ослухаєшся мене… і я поламаю тобі усі ребра. А це боляче, запевняю.

- Зрозумів, - трохи здавлено вимовив хлопець, - обіцяю.

- Молодець, курча, - посміхнулась Рей, - робиш успіхи.

- Я не курча…

- Твоя мати диво-птаха?

- Так…

- Отже – курча.

***

Темрява. Непроглядна темрява гірського підземелля. Один невірний крок – і ти загинеш у цій густій пітьмі, потонеш у ній. Чи вона просто зжре тебе, не лишивши і кісточок. У цій пітьмі, поза Межею існує тіньовий світ. Тут панує нечисть. І в цьому гірському підземеллі розкинулась Чорна зала. Велетенська мармурова печера, шість чорних колон, кам’яний стіл. За столом сиділи Вони, стовпи японського Демонічного пантеону. Верховні йокаї.

Їх було семеро. Недзумі Зецу, йокай-щур виглядав огидно, довгий ніс, лиса голова х трьома косинами. Його сіра шкіра була вкрита жорстким куцим хутром, зморщене обличчя викликало лише відразу. Стирчали його криві зуби, маленькі очі щулились від найменшого проблиску світла. Недзумі відповідав за шпигунів та нічних вбивць. Він, як і всі його підлеглі, був позбавлений будь-яких моральних принципів.

По праву сторону від нього сидів Цутигумо Року, йокай-павук. Все його тіло було у шрамах та татуюваннях, довжелезні чорні коси волоклися за ним по підлозі,  а із пащі стирчало два вигнутих ікла. Мав він дві руки і дві ноги, але міг перевтілюватися у велетенського павука. У пантеоні він відповідав за інформаційну мережу.

Наступним бук Некекубі Ширке. Він майже не відрізнявся від звичайної людини. Це був коренастий чоловік із чорним жорстким волоссям,  зібранім у хвіст. Мав він дуже неприємний вигляд. Чорні нігті, потріскані руки. Його обличчя мало сіруватий відтінок, а шия була наче подряпана. Якщо пригледітись, можна було б зрозуміти, що голова на шиї тримається лише на чесному слові. Ширке заправляв шпигунами на сонячній стороні, адже при денному світлі некекубі майже не відрізнити від звичайної люди. Вони б навіть могли б жити серед людей. Якби не були кривавими людожерами.

Наступна сиділа Юки-Онна. Снігова королева японського фольклору. А поряд із нею сиділа Хебі, йокай-змія. Обидві жінки виглядали небезпечно. І цього вже було досить, щоб їх описати. Останнім за стіл сідав Тенгу, йокай-ворон, у червоній довгоносій масці. Та під маскою приховувалось суворе чоловіче обличчя. Тенгу був гарним навіть за мірками людського світу, не кажучи вже про те, що у тіньовому йому майже не було рівних. Він виглядав як людина, статний, кремезний чоловік із пронизливим поглядом. Мав за спиною два велетенських чорних крила. У якійсь іншій культурі його б могли назвати янголом. Але тут він йокай-ворон, один із стовпів пантеону японської культури.

Очолював стіл Оні. Той, хто мав тисячі обличь, тисячі голосів. Верховний демон. Він мовчки дивився на присутніх. Першим порушив тишу Тенгу.

- Браття та сестри, - поважно промовив він, - шановний Оні, мені важко це казати, але ми втрачаємо авторитет! Ми вже не той Демонічний пантеон Японії, яким ми були віки тому! Це ганебно та неприпустимо!

- Знай своє місце, Тенгу Сайба, - прошипіла Хебі, - ти зайняв місце у пантеоні лише тому, що Білий Лис покинув нас! Ти не зробив ще нічого, щоб щось казати про Пантеон.

- Дай йому сказати, Руро, - помахом руки зупинила її Юкі-Онна, - можливо, у нашого пташиного товариша є конкретна пропозиція!

- З вашого дозволу, - скрипнув зубами Тенгу, - японський пантеон набагато сильніший за будь-який пантеон світу. У нас набагато більше ресурсу. Невже маючи таку могутність у своїх руках ми будемо і надалі сидіти у своїх маєтках та миритися із тим, що хтось маж право вирішувати, можемо ми перейти на сонячну частину чи ні? Якого біса ми дозволяємо комусь контролювати нас і те, як ми перетинаємо Межу? Чи ми не найсильніший пантеон?