Глава 3

Тринадцята опер-група

Олександр Жар сидів під кабінетом. Повз нього носилися туди-сюди люди, наче його не існувало. Почувався хлопець самотньо. Із голови ніяк не виходила Хагане Рей. Вона нагадувала йому ураган. Така красива, сильна, незалежна. Вона здалася йому надзвичайною. На батьківщині таких дівчат він ще не бачив.

Від роздумів його відірвав незнайомий жіночий голос.

- Привіт, ти тут новенький?

Над хлопцем нависала жінка, десь років за 25-30. Світле коротке волосся, бліда шкіра, сірі очі. Вона була дуже висока та худа. По своєму симпатична. Японською вона говорила з дивним грубуватим акцентом. Олександр для себе відмітив, що поки з ним чистою японською розмовляли лише двоє – Хагане та Нішида. Отже, ця дівчина також іноземка.

- Можна і так сказати, - відповів хлопець, - новенький.

- О! Твій акцент мені не знайомий! – вигукнула дівчина, - звідки ти?

- З України, - промовив юнак.

- Ні разу не була там, - посміхнулась дівчина, - я Бріджит, Бріджит Вольф. Зброяр опер-групи.

- Олександр Жар. Поки що просто хлопець, що сидить у коридорі, - посміхнувся юнак.

- То чого сидіти? Там же за дверима Хагане? Тоді це на довго! Ходімо, я тебе з іншими познайомлю.

- Почни з себе, - юнак прослідував за Бріджит.

- Ну, ти ж знаєш, Альянс розділився на п’ять гільдій, що поколіннями виховували ремісників різних спеціалізацій. Гільдія зброярів базується у Німеччині. Я там народилась, виросла та пішла навчатися. Мої батьки теж із Гільдії, це у нас сімейне.

Вони зайшли у перший скляний кабінет, що був більше схожий на невеличку лабораторію. На металевих столах у декілька рядів стояли пробірки, колбочки, чашки Петрі, незліченна кількість паперів, шприців, медичних інструментів. Тут царив повний хаос.

- Юн! – голосно покликала Бріджит, - у нас новенький! Юн, ти тут?

З гори папок, книжок та документів винирнула чиясь голова. Чорне скуйовджене волосся, великі круглі окуляри, що візуально збільшували вузькі очі, білосніжний, але до неподобства пом’ятий медичний халат. Яскрава червона помада трохи розмазалась у куточках губ, синці під очима.

- Юн! – Бріджит мимоволі хлопнула себе долонею по лобі, - ти що, знов тут ночувала?!

- Можливо… - повільно проговорила голова з під паперів, - а котра година? А день?

- Юн… - Вольф допомогла колезі піднятися і струсила з неї залишки документації, - от якби ти все робила вчасно, а не в останню мить, цього можна було б уникнути. Ай… до біса. Це – Олександр Жар, наш новенький. Олександре, це Яо Юнлань, медик опер-групи.

На вигляд дівчині було десь зо двадцять. Виглядала вона дуже юною. І перш, ніж хлопець встиг щось вимовити, дівчина поправила окуляри і почала перша.

- Яо Юнлань. Я з Китаю, провінції Сичуань. Мені тридцять три роки, не заміжня. Улюблена страва – качка по-пекінські, улюблений напій – чай із жасмином. Обожнюю займатися своїми дослідження, терпіти не можу пришивати кінцівки, - швидко відчеканила вона, наче на співбесіді, - тепер ти.

Олександр із подивом перевів погляд на Бріджит. Та кивнула, мовляв, слідуй її правилам.

- Олександр Жар. Я з України, мені 16, дівчини немає. Улюблена страва – бабусин борщ із пампушками, улюблений напій – простий чорний чай. Обожнюю… історії про героїв. Терпіти не можу… не знаю, немає такого… - трохи задумавшись, відповів хлопець.

- Юн, - скляні двері кабінету мало не розлетілись, коли їх із розмахом відчинив чоловік, - Юн! Там привезли сина Жар-Птиці, Юн! О, ти тут!

Погляд чоловіка зупинився на хлопцеві. Це був єгер. Один із тих, що зачищали периметр після нападу бакенеко та некомата. Це був статний чоловік десь зо два метри зростом, широкоплечий, кремезний, наче скала. Його каштанове волосся було довгим та зв’язаним у тугий хвіст, а погляд сірих очей був дуже добродушним. Його здоровезна рука опустилася на плече Олександра.

- Вже бачились сьогодні! Тепер будемо знайомитися! Я Семюел Хьюз, можеш називати мене Сем, як всі.

- Приємно познайомитись, - посміхнувся юнак і тут же підскочив на місці.

- Ти! – Юнлань вчепилась обома руками за його плече та тягнула на себе, - син Жар-Птиці?! Я можу взяти твою кров на аналіз? І слину! Але крові трохи більше! Хоча! Мені потрібно, щоб ти здавав кров декілька разів, тоді дослідження були біль точними і я…

 Вона, наче забула, що не сама у кабінети і повність занурилась у свою свідомість, в слух розмишляючи, скільки їй потрібно крові, навіщо і для яких досліджень.

- Хей! Юн! – Бріджит схопила її за плечі і потрусила, - ти здуріла?! Він ще й годину тут не пробув!

- Але ж це така можливість! – жалібно пробурмотіла китаянка, - коли ще я зможу дослідити кров диво-птаха! Вони ж ніколи!..

- Юн! – гаркнула Бріджит.

- Вибач, - миттєво заспокоїлась жінка, - Олександре, приношу свої вибачення. Але, все ж таки, якщо колись вирішиш, я хочу буду першою!

- Добре… - відповів хлопець розгублено.

- Взяла й налякала малого, - осуджуючи похитав головою Сем, - давайте краще привітаємо його у команді як слід! Ходімо вип’ємо!