РОЗДІЛ 23 СОНЯ "Проблема"

Протягом дня Ян не обмовляється і словом. Насуплений, серйозний, темніший ночі.

Я не чіпаю його. Нічим не завинила і виправдовуватись не збираюсь. А Надька стерва! Спеціально запитала про Тараса, щоб дошкулити, виставити мене посміховиськом перед новим суддею. Я тисячу разів шкодую, що позичила у «подруги» гроші. Ще наївна дивувалась: звідки така доброта у стервозному серці?

Після роботи знову доводиться затриматись. Останнє судове засідання затягується через ненормальну жіночку, яка хоче і не хоче розлучитись з чоловіком. На останніх хвилинах засідання у мене від її дорікань та істерик ледь мозок не лопає.

— Пане суддя, ви розумієте мене? — звертається до Шатова. — Ні, не розумієте! Чоловік не здатний зрозуміти жінку, яка втомилася від постійних дорікань, яка втомилась кожного дня годити і не чути вдячності. Але дівчина біля вас прекрасно мене розуміє.

На секунду наші погляди з Яном схрещуються. Вперше після візиту Надьки у кабінет. Вперше так гостро і рідно, наче немає п’яти років розлучення.

У його очах читаю втому і бажання якомога швидше закінчити балаган з неадекватною дамочкою. У моїх він бачить сильний головний біль. Я вже не можу, я вже на грані. Мабуть, даремно вийшла на роботу. Треба було продовжити лікарняний.

Наче прочитавши мої думки, Шатов оголошує, що суд відправляється в нарадчу кімнату. І я, і горе-чоловік, який проти розлучення, полегшено видихаємо.

Зібравши документи, дрібочу за колишнім на другий поверх. У судді нікого не залишилось, тільки ми двоє. Ірка надворі тарабанить телефоном, решта працівників давно розійшлись по домівках.

Сам факт, що ми наодинці, нуртує кров, грає передчуттями.

Я намагаюсь не думати про Шатова, він — мій керівник і не більше.

— День сьогодні важкий, — нарешті промовляє, порушивши свою обітницю образи. — Як почуваєшся? Голова болить?

Я заходжу слідом за ним, зачиняю двері. А Шатов зумисне зупиняється за два кроки від дверей, загороджуючи широкими плечима і вхід у свій кабінет, і прохід до мого письмового столу. Застигаю на місці ніби у пастці. Ян схрещує руки на грудях в очікуванні відповіді.

— Трохи болить, — відповідаю. — Мені час додому.

Роблю крок вперед, однак Шатов не ворухнеться.

— Дай пройти, — пищу за кілька сантиметрів від чорної мантії.

— Це правда, що сказала працівницю з архіву?

— За час мого лікарняного Надія могла наплести казна-чого. Не розумію, що конкретно ти маєш на увазі.

— Не грайся у кішки-мишки. Я питаю про твої стосунки з цим … як його … Тарасом.

Ім’я коханця Феліксівни буквально випльовує зі всією притаманною Шатовим відразою.

— Добре, повертаємось до теми, яку вже обговорювали в лікарні. Моє остисте життя тебе, чужий наречений, не стосується. Ми абсолютно чужі люди і те, що було між нами колись, давно забуто і стерто звідси, — тикаю пальцем в область його серця. А наступної миті стається дещо непередбачуване. Я аж втрачаю самоконтроль. Одним ривком колишній чоловік перехоплює мій палець, другим — притискає всю мене до себе. Я знову чую шалене серцебиття навпроти. Як вранці. Як шість років тому, коли ми залишались наодинці.

— Чужий наречений, чужа жінка… — шепоче у самісінькі губи. — Заїла пластинка. Невже не легше сказати правду, відповісти «так» чи «ні»?

Його тепла долоня повзе під піджак, обіймає за спину, пропалюючи шкіру крізь тонку шифонову блузку.

— Ти вдруге обіймаєш за сьогодні. Якщо так піде далі, я буду змушена звільнитись. У нас маленьке містечко і плітки мені ні до чого.

— Я не обіймаю. Справжні обійми не такі.

— І все ж таки…

— Ти їхала з Тарасом в одній машині?

— Їхала, але він випадково мене підібрав, коли галасувала на дорозі.

Випалюю на одному подиху, зізнаюсь.

Дурепа! Ще б в коханні йому зізналась!

Ян проникливо дивиться у вічі, немов сумнівається, немов перевіряє поглядом. У моєму піджаку вібрує телефон.

— Яне, до мене телефонують, — промовляю, а голос тремтить, видаючи бурю всередині.

— Соню, я повинен дещо сказати…

— Не треба…

Вибираюcь з його обіймів. Обтягуючи піджак, відходжу до вікна. На екрані світиться контакт мами.

— Алло, — намагаюсь говорити буденно і не зважати на настороженого Шатова за спиною. Мама тараторить, майже лементує і я нічого не розбираю. — Що сталось? Повільніше, будь ласка. Аня? Аня впала? Як? Як це сталось? Вдарилась? Дуже?

Коли справа стосується моєї дитини, і Шатов, і наше розлучення, і погрози тестя, які залишаються актуальними, втрачають значення. У вухах звучать лише охкання мами та плач донечки.

— Я вже їду! Швидку викликайте! У неї, мабуть, перелом. Ні! Ніякої поліції!

— Софіє!

Я не чую Яна. Тримаючи телефон біля вуха, хапаю сумку і похапцем вибігаю із приміщення суду. Зі слів мами я зрозуміла лише одне: Аня гралася у дворі і на неї наїхав сусідський хлопчик електросамокатом. Мала впала і не може підвестись, нога швидко пухне і дуже болить.