РОЗДІЛ 21 СОНЯ "І знову гості"

На наступний день мені не кращає. Лежу на лікарняному ліжку, кожний м’яз ниє, обличчя пече від синців. У ДТП я вдарилась лише головою, а складається враження, що по мені проїхались величезним катком. Я думаю. Занадто багато думаю. Візит Шатова не віщує нічого хорошого і даремно я розповіла йому про Аню. Даремно.

Медсестра приносить чергову крапельницю, просить натиснути кнопку, коли ліки закінчаться. А я дивлюсь на монотонне падіння і думаю, коли життя встигло перевернутись з ніг на голову.

Телефон на тумбі вібрує. Я тягнусь, пів силою бере слухавку. Номер не знайомий.

— Алло, — заледве вимовляю слабким, хриплим голосом. Хочу говорити впевнено, та сил немає. На іншому кінці чується знайомий тембр — грубий, владний. Голос, який пам’ятаю з минулого життя. Сергій Валентинович, батько мого колишнього чоловіка, мій персональний кошмар.

— Слухай уважно, — він говорить повільно, наче ріже кожне слово ножем, наче виносить вирок, смертний вирок. На другому фоні тихо. Мабуть, знову закрився у своєму кабінеті, щоб ніхто не заважав повчати невістку. — Не смій чіпати Яна. Забудь його ім’я, забудь, що він взагалі існує. У нього заручини через кілька днів. І якщо ти спробуєш завадити чи нагадати про себе, пошкодуєш. Глибоко пошкодуєш і твоя родина також.

Завмираю. Серце починає битись сильніше, ніж капає рідина в крапельниці. Ковтаю повітря, але воно застигає в горлі.

— Я навіть не…

Та він перебиває, не чує, не хоче чути.

— Не виправдовуйся. Просто зникни, як колись. Переїдь з міста, а головне — розрахуйся з роботи. Це попередження.

Зв'язок обривається, екран гасне, і я бачу у ньому своє зблідле відображення. Очі печуть слізьми, які застигли і не наважуються впасти на щоки. Холод пробирається під ковдру, щипає кожнісіньку частинку наляканої мене. О, Шатов-старший уміє бути переконливим. Та я не здамся. Я не поведусь на погрози, бо вже давно не та вагітна залякана дівчинка у чужій сім’ї за сотні кілометрів від дому. Я давно виросла, навчилась бути самостійною та боротись за щастя своїх близьких.

Невидима сила штовхає до необдуманого кроку. Швидко кнопаю повідомлення:

«Ви справді думаєте, що я боюсь вас?»

«Не смій знову з’являтись на моєму шляху».

«Вам мене не залякати. Я робитиму, як вважатиму за потрібне».

«Тоді озирайся».

Шпурляю телефон на протилежну сторону ліжка. Хочеться вити від безвиході. До всіх переживань мені не вистачало погроз екстестя. Якщо говорити відверто, я боюсь його більше за дружків Анатолія. Цей не стане панькатися, сказав — зробив. Одному Богу відомо, які темні справи стосуються його рук.
Я повільно перетравлюю кожне сказане ним слово.

Ян заручається, офіційно заручається. Його батько мені погрожує. Зять взагалі злетів з котушок. Я на лікарняному ліжку. Машина в ремонті.

Телефон пищить новим сповіщення. Цього разу Надька з архіву.

«Сонечко, привіт! Не хвилюйся, я справляюсь з твоїми обов’язками на всі сто відсотків. Ти лікуйся, одужуй. Якщо треба, позичу грошей. Твоя мама говорила, що ти машину здала в ремонт. Не соромся, звертайся я залюбки допоможу подрузі».

Цікаво. Коли стали подругами? Може, коли вона просилася махнутись посадами?

Проте я не в тій ситуації, щоб зневажати допомогу. Надька хоч і пліткарка, та єдина з колег написала. Уявляю, які чутки розповсюджуються на роботі. Я і альфонс Феліксівни потрапили в ДТП в одному автомобілі, поїхавши разом у місто, у вихідний день.

Здається, увесь світ змовився проти мене!

Дякую Надьці за підтримку і таки не відмовляюсь від її фінансового траншу, який обіцяю повернути з першої зарплатні. Витримаю, витягну. Через кілька хвилин на мою картку надходить чимала сума, а я у відповідь надсилаю купу смайликів. У двері стукають і я не одразу звертаю увагу на гостя. Коли Тарас підходить до мого ліжка, я спантеличено дивлюсь на хлопця, ніби не пізнаю. Його несподіваний візит дивує більше за Яна з квітами.

Знайомий ставить пакет зі смаколиками на тумбу, зводить брови на переніссі, вгледівши розкішний букет, який санітарка не погодилась викидати. Букет — болюче нагадування про Шатова, про його підступного і всемогутнього батька.

— Привіт, красуне, — вітається. — Маєш гарний вигляд. — приглядається. — Трохи подряпалась, але до весілля заживе.

— Жартуєш? Привіт! Я почуваюсь побитою собакою.

І цей стан стосується не лише мого зовнішнього вигляду.

— Не перебільшуй! Просто сама атмосфера лікувального закладу напрягає. О, докапало. Зараз я все зроблю…

Не встигаю заперечити, як Тарас за долю секунди справляється з крапельницею не гірше за найдосвідченішу лікарняну медсестру.

— Боюсь запитати, звідки такий досвід, — кажу, потираючи занімілу руку.

— А ти думаєш я тільки дівчат умію зваблювати? — оголює ряд рівних зубів. Від його сліпучої посмішки та позитивної енергії сірі хмари на серці розвіваються. Усміхаюсь у відповідь.

— Які плани на наступну годину? — цікавиться.

— Ну, даєш! Які можуть бути плани в дівчини після ДТП, якій тільки-но поставили крапельницю.