РОЗДІЛ 20 ЯН "Жодних поблажок"

Ранок понеділка починається з гарної, щедрої, осінньої зливи. Марта потягується у ліжку і не поспішає підриватись та йти на кухню готувати сніданок. Готувати — це взагалі не про неї. За час нашого спільного проживання Софія, навпаки, завжди прокидалась першою, щоб зустріти з ароматним чаєм і порадувати смачною стравою. Все у неї було по-правильному, по-справжньому.

Подумки нагадую собі, що Соня — зрадниця, у неї дитина від казна-кого, і взагалі, вона задоволена своїм життям.

— Яне, ти в обід приїдеш? — запитує Марта, не розплющуючи очей.

— Не знаю ще.

— Якщо надумаєш, купити в ресторані поїсти. У моїх планах сьогоднішній день провести у ліжку. Така погода, що тільки спати і спати.

— Приємних сновидінь, — бурчу. Краватка ніяк не піддається, і я спересердя кидаю її на тумбу.

Перший робочий день у новому колективі завжди найвідповідальніший. І наче ти дорослий чоловік, і наче впевнений, самодостатній, а тілом пробігає неприємний холодок хвилювання. Як воно, переймати чужі справи, доводити їх до логічного завершення, виправляти помилки інших. Тут би зі своїми помилками розібратись! Кидаю на сплячу Марту холодний погляд і розумію, наскільки ми далекі один від одного.

У суді на прохідній застаю охоронницю та, здається, Надію з архіву. Дівчата вітаються широкими усмішками на фарбованих губах, перебувають у піднесеному настрої, наче сьогодні зійшла манна небесна.

— Яне Сергійовичу, я проведу вас у кабінет. Поки Софія на лікарняному, я допомагатиму вам.

— До неї телефонували? На лікарняний надовго пішла? — намагаюсь говорити сухо, з байдужістю у голосі, притаманною курівнику, коли він запитує про пересічного невважливого і нецікавого для нього працівника.

— На два дні.

Дівчата переглядаються, враз стають серйознішими, а я підіймаюсь на другий поверх. Надя дріботить слідом на високих підборах, їхнє цокання бісить. Не хочу слухати його чи її торохкотіння цілісінький день. І з Сонею після візиту у лікарню не горю бажанням бачитись. Злюсь на себе, на минуле.

— Яне Сергійовичу, зробити кави? На першому поверсі є кавомашина. Кава смачна, свіжа. Можна з вершками і без.

— Дякую …

— Надія, мене звати Надя.

— Надія… — тягну, щоб почути по батькові. Лише у такому діловому стилі я збираюсь спілкуватись з працівниками державної установи, жодних потурань і панібратства, особливо до Софії.

— Надія Іванівна.

— Дякую, Надіє Іванівно. Можливо, пізніше.

Штовхаю двері у кабінет, який найближчим часом служитиме мені місцем мук. Працювати з колишньою дружиною на одних квадратних метрах ще те випробовування для нервової системи.

Кабінет просторий, з новими меблями та сучасним ремонтом. Повсюди стоять вазони, котрі Феліксівна не встигла забрати. Впевнений, жінка прийде за особистими речами, які залишились у шухлядах та шафі. Стара суддя до останнього намагатиметься не залишати улюблену роботу, точніше єдине місце, де вона дійсно була потрібна.

Підходжу до великого заґратованого вікна, за яким відкривається вигляд на річку. Темне плесо торкається сизого неба, тоне у дрібній мжичці, що прийшла на заміну рясному дощу. Погода паскудна, холодно і сиро.

Аня…

Ім’я дочки колишньої дружини цілісіньку ніч не давало спокою. І зараз мучить… Цікаво з ким мала , якщо мама в лікарні?

У кабінет заходять без стуку.

— Доброго ранку, Яне! Облаштовуєшся? З цього кабінету відкривається найкращий вигляд з вікна. Я також люблю біля нього постояти, подумати. Точніше, любила…

Аліса Феліксівна бере кус на шкіряне крісло за столом, однак вчасно гальмує і сідає на стілець з протилежного боку.

— Ти, мабуть, звик до швидкого столичного темпу? У нас набагато спокійніше, люди привітніші. Щоправда, швидкі на язики.

— На щось натякаєте? — запитую, теж сівши. Феліксівна ховає на губах лукаву усмішку.

— Та ні. Просто дивний збіг суддя Шатов, секретар судового засідання Шатова. Будуть питання і домисли.

— Ви не схожі на жінку, яка любить пліткувати, — дорікаю.

— А Софія на жінку, яка уміє брехати.

Западає тиша. Гнітюча, наелектризована, напружена. Складається враження, що стара суддя знає набагато більше, ніж потрібно.

Вона говорить першою:

— У Шатової маленька дитина і я особисто прошу, Яне, ставитись з розумінням. Я не хочу, щоб Соня звільнялась. По-перше, вона старанний працівник, по-друге, просто хороша людина. З нею було легко і приємно працювати.

— Я врахую ваші рекомендації, — злегка киваю головою, натякаючи на завершенні щемливої теми.
Феліксівна іронічно усміхається, обводить кабінет очима.

— Можливо, я введу тебе у курс справ?

Якщо скажу «так», від старої пронири не відчеплюсь. Якщо скажу «ні» — зачеплю її самолюбство. З двох проблем обираю найменшу.

— Думаю, я справлюсь.

Феліксівна хмикає.