РОЗДІЛ 19 СОНЯ "Я кохав..."

Після всього йому вистачає нахабності припхатись у лікарню і запитувати про самопочуття! Я зла! У повітрі нависає наелектризована тиша. Моє питання справляє ефект удару батогом по оголеній спині.
Ян Сергійович ретельно обдумує відповідь.

Саме так, Ян Сергійович. Не Ян, не коханий, не єдиний. Ян Сергійович — чужий наречений і мій новий бос.

— Мені сказали, що ти потрапила в ДТП. Приїхав особисто переконатись, як себе почуваєш.

Здається, я зараз вибухну від тих змішаних емоцій, які нуртують всередині ображеної нещасливої жінки.

— Подивився — можеш йти, — знову розвертаюсь обличчям до стіни.

— Соню, припини поводитись, ніби маленька дівчинка. Ми не чужі один одному.

— І не друзі теж, — підтягую ковдру до підборіддя. — Після всього, що ти не зробив, між нами немає нічого спільного. Даремно приїхав.

— Я хочу поговорити.

— Обміркуємо твоє майбутнє весілля? — запитую уїдливо. — До речі, наречена в курсі, де зараз перебуває її без п’яти хвилин законний чоловік?

— Я не знав, що ми працюватимемо разом.

— Ще скажи, що забувся, звідки я родом.

— Не забувся, — зітхає. — А ти і далі продовжуєш спілкуватися з ненадійними … чоловіками, — запинається на останньому слові.

— Не твоє діло!
Я роблю величезну помилку, обертаючись на колишнього благовірного. Гострий біль лезом прорізує скроні, в очах темніє. Блідну, широко розкритим ротом хапаю повітря, якого так бракує.

— Соню, Соню, — Ян злякано кидається до мене, його теплі долоні обхоплюють мої щоки, потім обережно торкаються рук. Він схиляється близько-близько, підступно близько, забираючи залишки необхідного повітря. — Я покличу лікаря.

Господи, як мені приємна його турбота, як не хочу псувати мить, коли знову можу відчути Шатова своїм.

— Не треба, — видавлюю. — Просто я різко повернулась. Пройде.

Тепле дихання торкається шкіри, його сильна, надійна аура огортає, вкутує, заспокоює, топить. Аромат знайомих чоловічих парфумів заповзає в легені, повертаючи у забутий час. Так приємно, так спокійно, так незакономірно.

— Не лякай, будь ласка. Я не можу…

І знову обривається…

Кісточками пальців він проводить по щоці. Ніжно, турботливо. Я зі всіх сил борюсь з бажанням прикрити повіки, замуркотіти, пробачити. Зрадницьке жіноче серце прагне почути продовження несказаного «не можу без тебе».

Я досі кохаю Шатова, і не взявши себе у руки, ризикую згоріти дотла.

— Це наслідок сильного удару головою.

Мабуть, маю вигляд побитого пса, бо обличчя свербить, печуть ранки. Досі і так почувалась незручно, а тепер поготів.

— Скільки часу пробудеш у лікарні?

— Два - три дні, а тоді на роботу, ніколи вилежуватись на лікарняних. У нас з Феліксівною залишилось чимало хвостів, які слід допрацювати.

— Не переймайся, — авторитетно замовляє. — Тимчасово тебе перекриють. Незамінних людей немає.
Кривлюсь. Ян має рацію: і мені, якій колись клявся у вічному коханні, зумів знайти першокласну замінну! Ніби прочитавши думки, Шатов вмовкає..

— Краще зосередься на власному весіллі, а то щаслива наречена ревнуватиме.

Ян стискає долоню в кулак, очі нервово звужуються. Я б’ю по чоловічому самолюбству. А що думав — припхається в лікарню і я розтаю, як пломбір на сонці?

— Ти ліпше розкажи про своє особисте життя, мама-одиначка, яка сама виховує п’ятирічну дитину...

Виважений, глибокий погляд проймає в самісіньке серце. Він ставить питання, якого боюсь понад усе.

— Ти для мене ніхто, щоб ділитись подробицями особистого життя, — злегка подаюсь вперед, обравши найкращу у світі тактику захисту — напад. — Мої рідні не мають жодного стосунку до робочих справ. Тож дякую, Яне Сергійовичу, за несподіваний візит, але забирайте свої квіти та дайте спокій.

— Проганяєш?

Не звик, що не по-його. У цьому схожість Яна з батьком. Шатові.

— Поки прошу, — відповідаю.

Ян дивиться спідлоба, ретельно обдумує всі слова. І він не піде, не зникне, і недаремно запитав про дитину.

Через паузу промовляє:

— Син чи дочка?

Питання звучить так, ніби він питає стать своєї дитини. Шкіру вкривають мурахи, інстинктивно стискаю краї ковдри. І роблю помилку, бо Шатов вловлює страх. Довше належного затримується на мені поглядом, довше потрібного мовчить. Здається, я чую, як у його голові працюють коліщата.

— У мене дочка, Яне. Все?

— Скільки їй років?

Він переходить межу. Мої інстинкти кричать тікати, тільки куди ж я втечу з лікарняного ліжка?

— П’ять.

І тут брови колишнього чоловіка повзуть догори. Він безпомилково прикидає, що моя Аня може бути його дочкою.

Ох, Шатов! Ти стільки разів від мене відмовлявся, що я маю повне право брехати, не червоніючи.