РОЗДІЛ 17 СОНЯ "Несподіваний колишній"

До тями приходжу у лікарні. Над головою простягається білосніжна стеля, яка схожа на білий тунель у невідомість. Мабуть, на вулиці сутінки, бо у палаті горить яскраве світло, яке неприємно щипає почервонілі очі. Після кількох секунд сприйняття реальності, пробую ворушити пальцями. Руки слухаються. Вже добре.

— Отямилась? — не то питає, не то запитує жіночий голос збоку. Тяжко повертаюсь на шум. На сусідньому ліжку сидить, опустивши ноги на підлогу, жіночка в домашньому халаті. В одній руці вона тримає надкушене яблуко, інша — в гіпсі.

— М… — стогну.

— Треба покликати лікаря, — авторитетно заявляє сусідка і натискає на кнопку на тумбі. — Тихо, не рухайся. Тобі добряче дісталось після аварії.

— Що з Тарасом?

— Тарас — це наречений?

Переводжу погляд на стелю. У скронях болить та вистукує сотнями церковних дзвонів. Тіло ломить, ниє кожнісінький м’яз. Складається враження, що мене порізали на шматки, а потім склали заново.

— Тебе поклали в жіночу палату. Може Тарас в чоловічій. Ти краще в лікаря запитай.

Що сталося? Я хвилююся за хлопця. Чи живий він? Чи його затримали поліцейські?

Господи, який сором і скандал! Тільки лінивий не пліткуватиме про подробиці моєї поїздки в хімчистку.
Через хвилин п’ять у палату заходить літній сивочолий чоловік у медичному світло-зеленому костюмі.

Поправивши на носі окуляри, він схиляється над мною.

— Як вас звати?

— Софія Шатова, — відповідаю, продерши пересохле горло. — Я хочу пити, дуже.

— Чудово, що пам'ять вас не залишила, — підбадьорює лікар та подає склянку з водою. Підтримуючи голову, він допомагає зробити кілька ковтків. Я відчуваю, як рідина повзе всередині. Спрага така, що ладна випити цілий графин.

— Потрохи, Софіє, потрохи. Лягайте. У вас травма голови, тож доведеться кілька днів полежати у нас, в обласній лікарні.

— Що з Тарасом? — запитую нетерпляче.

— Тарас — це, мабуть, водій? Не хвилюйтесь, з ним усе гаразд. Після ДТП привезли лише одно потерпілого. Так, давайте я огляну рану.

— Мамі сказали?

— Правоохоронці всіх попередили, ваша мама пішла в аптеку за ліками.

Прикриваю повіки. Аж плакати хочеться від всіх неприємностей, які падають на голову. Я наче губка притягую проблему за проблемою.

Давши короткі настанови, лікар бажає швидкого одужання та відправляється до інших хворих.

А мені так паскудно, що вити хочеться.

Сльози самі тонкими струмками сповзають по щоках. Я невдаха. Побита невдаха.

Мало того, що поранилась і побилась, то ще на додаток попала в халепу з коханцем Феліксівни. Хоч бери і не виписуйся. Хоч бери і тікай з міста.

Знову.

Знову починати з початку.

А мама… Як бути з нею? На її голову зваляться всі місцеві плітки.

Мама тихенько стукає у двері та з обережно переступає поріг. Наші очі зустрічаються. У її — німе питання: як так? У моїх —я зневірилася.

— Добрий день, — вітається. Пакети з медикаментами та чимось смачненьким шурхотять в такт її крокам.

— Привіт, мамо, — говорю, ховаючи очі.

— Я тобі ліки принесла, і сік твій улюблений гранатовий.

Ставить на тумбу паперовий пакет з яскравим малюнком корисного фрукту.

— Мама, що у місті говорять?

— Хай тебе це не цікавить. Ліпше розкажи, як самопочуття, або про дівчаток запитай.

— З Натою залишила малих?

— Так, погодилась посидіти кілька годин.

Мама підсуває вільний стілець, сідає біля ліжка, бере мою руку у свою.

— Я ледь не посивіла, коли поліцейські повідомили про ДТП. Спершу твоя сестра, тепер ти… Дівчата, що ви робите?

Вона прикладає мою долоню до своєї зморшкуватої щоки, плачемо вже обоє.

У цю мить розумію, наскільки низько я вчиняю, думаючи втекти від проблем. Залишити місто, маму, роботу з колишнім — не вихід, а новий стрибок у невідомість.

— Я не хотіла, щоб так сталось. Тарас запропонував підвезти, я погодилась. Господи, та ми випадково зустрілись!

— Це не має жодного значення, головне, що ти жива і через два-три дні повернешся додому.

— Доведеться лікарняний відкривати.

— Доведеться. На роботі, мабуть, всі знають. Місто маленьке, чутки швидко розповзаються.

Зітхаю. На серці болить. І чомусь душу рве найбезглуздіше питання з усіх можливих. Чи знає Ян?
Жінка всередині мене хотіла б, щоб він зараз зайшов у палату, просто запитався про самопочуття, пригорнув, поцілував, як колись… Як в час, коли ми були щасливими. До моменту, коли на моєму пальці з’явилась обручка і я переступила поріг маєтку Шатових…

— Про що задумалась? — мама проводить кісточками пальців по моєму чолі, перевіряючи температуру.