РОЗДІЛ 15 СОНЯ "Плани у кожного свої"

— Ідіот! Бовдур! Телепень! Як міг? Ми не чужі? Ми давно чужі! І ти для мене, для нашої дочки — ніхто!

Душа розривається на частини, а я біжу темною вулицею, тамуючи пекучі сльози. Так болить, що хочеться кричати на увесь світ. Клятий каблук не витримує навантаження, хрускає, і мені доводиться зняти підбори та чимчикувати додому босоніж. Через усе містечко. На вулиці давно темно, поодинокі перехожі у світлі ліхтарів проводжають мене спантеличеними поглядами. А я тікаю… Знову… Як Попелюшка перед останніми ударами курантів…

Тікаю від минулого, однак від майбутнього не сховатись.

Ми з Яном працюватимемо разом. Щодня перетинатимемось і вдаватимемо незнайомців.

Як? Як знайти у собі сили?

Додому добираюсь геть втомлена та розбита. Наша старезна двоповерхівка зустрічає темною пащею під’їзду, поодиноким світлом у вікнах і силуетом чоловіка на лавці.

Щось всередині тьохкає, падає у самісінькі п’яти. Інтуїція кричить бути обережною, бо хлопець у темному худі, з капюшоном на голові просто так не чатуватиме перед будинком.

І коли впізнаю Анатолія, чоловіка зниклої сестри, легше не стає.

— Що ти тут робиш? — запитую, порівнявшись з недолугим родичем.

Опустивши капюшон, ривком сплигує з лавки та рівняється зі мною. У ніс вдаряє характерний запах алкоголю.

— Де вештаєшся? — напирає.

— Тобі яке діло? Я не зобов’язана перед тобою відчитуватись!

— Ти виховуєш мою дочку, чи забула?

— Толя, мені здається, ти щось плутаєш, або зовсім пропив мозги. Я виховую твою дитину, про яку власний батько давно забувся. Коли останній раз бачив Альку? Коли купив хоч іграшку? Через твої нескінчені борги сестра поїхала за кордон і зникла!

— Гроші дай! — не чуючи звинувачень, Анатолій підпирає мене до дерев’яних, розхитаних дверей під’їзду. У його очах палахкотить божевільний вогонь, вогонь звіра, якого загнали у кут.

— Нема, ні копійки нема.

— Брешеш, стерво! Сукні он яку викупила! Мабуть, цілісінький статок коштує.

Не тямлячись від злості, чоловік хапає за зап’ястя і боляче шарпає. Різкий біль проймає до самісінького передпліччя. Господи, що сьогодні за вечір?

— Відпусти негайно, мерзотнику!

Де знаходиться сміливість гепнути негідника коліном у пах. Скрутившись і запищавши, як побитий собака, Анатолій відступає.

— Ще раз покажешся на горизонті — викличу поліцію.

— Хвойда! Я тобі пригадаю.

Та я не вже не чую погроз, стрімголов біжу сходовими маршами і зі збитим диханням закриваю за собою двері у квартиру. На щастя, дівчатка і мама після чергування сплять. Ніхто не цікавиться, чому я босоніж і що з моїм обличчям.

Після всіх неприємних подій я засиню лише під ранок. Прокидаюсь з темними колами під очима, розбитою і втомленою.

Мама порається на кухні, готуючи сніданок на все жіноче царство.

— Не чула, коли ти повернулась, — гукає, гримлячи посудом. — важка зміна була і мене просто відключило.

На кухні пахне свіжими млинцями і чаєм із запашних карпатських трав. Взявши млинець з тарілки, забираюсь з ногами на стілець.

— Чого кисла? — цікавиться мама, насторожено поглядаючи на мене. — Не сподобався бенкет?

Зітхаю.

— Сукню зіпсувала, ненароком виляла каву.

— Соню, як же так необережно. Шкода, гарна була.

— І мені шкода, тому і настрою немає. Треба їхати в місто, везти у хімчистку. Сама з нею не справлюсь.

— Їдь, у мене вихідний, я посиджу з малявками.

— Ма, у нас схоже нові проблеми. Я не хотіла говорити, але не бачу сенсу приховувати далі. Вночі, під під’їздом, мене чатував Анатолій.

У мами аж дерев’яна лопатка падає на підлогу. Візит зятя не обіцяє нічого хорошого.

— Просив грошей?

Ствердно киваю головою.

— Боюсь, хоч би знову не вляпався.

— От гад. Через нього зникла моя дівчинка, — закриває обличчя руками.

— Не плач, будь ласка, — підходжу та обіймаю за плечі. — З нею все гаразд. Головне — вірити.

— Алі шкода. Дитина росте сиротою.

— У неї є ми, — промовляю твердим тоном, а в самої серце стискається у грудочку.

— Хоч би дівчинці не нашкодив цей ідіот.

— Ма, звернемось в поліцію.

— І чим вони допоможуть?

Я не знаю, що сказати, бо Анатолія правоохоронцями не налякати. У ньому не залишилось нічого святого.

— Якби хоч ти вийшла заміж, знайшла чоловіка, який захистить тебе і дівчаток, — дорікає мама. — Скільки будеш самою? Скільки кохатимеш свого Яна?

— По перше, Шатов не мій. По друге, у нього є наречена.

— Вчора теж були?