РОЗДІЛ 14 ЯН "Кава"

У голові вертиться мільйон думок. І всі погані! І в кожній Марта вчиняє розправу над Софією.

Кав’ярню знаходжу без проблем, одним ривком відкриваю двері та влітаю усередину. Мабуть, у моєму погляді занадто багато божевілля, бо бариста, а головне — дві моїх дівчини — дивляться на мене широко розкритими очима. На превелике здивування, вони спокійно кавують, обходячись без сліз та крові.

— Яне, коханий, щось сталось? — запитує медовим голосом Марта.

— Я шукав тебе, — відповідаю рваним тоном.

Серце вистрибує з грудей, дихання — збите. Я намагаюсь не думати про те, що за два метри від мене знаходиться найбажаніша жінка на світі. Моя колишня. Кидаю на неї побіжний погляд і зосереджуюсь на Марті. Остання зображає найщасливішу наречену, цвіте та пахне, як весняна квітка.

— Дякую, ти дуже турботливий, — муркотить кішечкою. — Коханий, замовити тобі еспресо?

Мимоволі морщусь. Ненавиджу еспресо, тільки Марта про це постійно забуває. На губах Софії зблискує іронічна усмішка. Ось вона досі пам’ятає.

— Краще повернемось до столу. Не будемо змушувати Феліксівну нас чекати.

— Я затримуюсь, якщо ви не проти, — промовляє Соня. Вона дивиться у чашку, уособлюючи холодну відчуженість.

— Чекатимемо на тебе у залі, — Марта приязно махає долонею та, виляючи стегнами, залишає крихітну кав’ярню. Проте під кафе з жахом згадує: — Яне! Я забула розрахуватись за каву. Ой, як негарно! Треба повернутись.

Скрегочу зубами. Марта щось замислила.

— Я сам схожу, а ти зателефонуй батькові і поговори з ним, бо тесть не може додзвонитись до єдиної доньки. Хвилюється.

Поки Марта не оговталась, мчу у кав’ярню.

Колишню застаю за тим же столом, схиленою над гаджетом. Кинувши купюри баристі, блискавично опиняюсь біля Соні, нависаю над нею згори, дратуюсь до втрати самоконтролю. Якась невидима сила штовхає зроби те, про що через хвилину шкодуватиму.

— Ну, привіт, Софіє Шатова!

Мій голос звучить як грім серед ясного неба. Соня підводить перелякані очі і на мить застигає ними, ретельно вивчаючи мене з мікроскопічною цікавістю.

— Здається, ми сьогодні вітались, — відповідає награно спокійним голосом. Авжеж, я так і повірив у твій спокій.

— Не прикидайся, що не впізнала.

— Не розумію, про що ви, Яне Сергійовичу.

Дівчина галантно підводиться із-за столу з недопитою кавою в чашці. Неприступна. Далека. Все ще кохана. Господи, як сильно я за нею скучив! Як хочу втиснутись в губи, мучити їх, поки не почне задихатись. Не дивлячись на зраду, я кохаю її… Дуже…

— Все ти прекрасно зрозуміла. Софіє ми не чужі.

— Справді? — скидає бровою, опинившись на рівні зі мною. У ніс залітає знайомий аромат. Навіть духмяний напій не здатний його перебити. — Яне Сергійовичу, прикидатись з нас двох умієте тільки ви, тож продовжуйте у тому дусі. У вас прекрасно виходить зрікатись людей.

Слова чіпляють за живе.

Я часто уявляв нашу зустріч, проте у жодній із фантазій не почувався таким ідіотом.

— Припини ламати комедію.

— Дай пройти!

Впізнала! І зла за минуле.

— Нам треба поговорити.

— Ми все сказали один одному п’ять років тому.

Дівчина старається ковзнути повз мене. Я перехоплюю за зап’ястя, даремно намагаючись втримати на місці. У незручну мить Софія виривається — і чашка перехиляється. Темна речовина розповзається величезними плямами по ніжній бузковій тканині, розтікається по оголеній руці.

Скрикує, робить крок назад та ледь не падає на стілець. В останню вирішальну секунду підхоплюю Софію на талію, притягую до себе, рятуючи від небезпечного падіння. Клята чашка перевертається вдруге — і тепер увесь мій новий костюм виглядає як підлогова ганчірка.

Та все це немає абсолютно ніякого значення, бо навпроти моїх очей її очі. Кохані, бажані, рідні.

У них страх.

У них блиск.

Її груди, щільно обтягнені корсетом, торкаються моїх.

Її руки, теплі і тендітні, обвивають мою шию.

Світ зупиняється. Минуле, біль, образи зникають.

Вразлива, делікатна, бажана. За останні п’ять років вона близька як ніколи.

— Відпусти, — шепоче, не розриваючи зорового контакту.

— Ти впадеш.

Вона ковтає клубок, її руки повільно розмикаються і вона повністю повисає, віддавшись моєму контролю. Без залишку. Сміливо. Відверто.

— Візьміть, будь ласка, серветки!

Бариста з’являється до біса невчасно, тицяє жмут серветок, які у даній ситуації зовсім нічим не допоможуть.

Обережно ставлю Софію на ноги. Дівчина обдивляється зіпсовану сукню, потім коситься на мій мокрий піджак та сорочку.

— Гарний був костюм. Можна врятувати, якщо запрати.