РОЗДІЛ 12 ЯН "Ревнощі"

— Думаєш, я ідіотка? Думаєш, не бачу? Ця видра — твоя колишня дружина, заради якої ти покинув столицю і припхався у Богом забуту діру! Не з бажання похизуватись перед батьком своєю самодостатністю, а виключно заради неї ти залишив нормальну роботу і вирішив почати «з нуля». Я лише одного не розумію. Для чого було тягнути мене? Для чого продовжувати грати щасливого нареченого, водити мене на ці сільські заходи?

Марта зривається на крик, лементує голосно, зумисне привертаючи увагу. Доводиться відтягнути наречену ближче до дороги, аби шум автомобілів глушив її дитячі істерики і казна-які доводи.

— Не говори дурниць, — сурово зупиняю нескінченний потік слів.

— Дурниць? — стає на диби, а в очах спалахують дикі вогні ненависті. — Я не мала дитина, і заливати мені брехню не треба. Ян, ти лицемір, яких ще пошукати! А! Знаю, чого я тут! Вирішив похизуватись перед колишньою, що у тебе все айс, що життя склалось без неї, що ти типу щасливий і закоханий. Хочеш, щоб ревнувала, так? Але, любий мій, я не збираюсь брати участь в клоунаді. Я одразу поясню селючці, що на тебе зась розкривати рота. Ти мій! Тільки мій! І ми одружимось попри все!

Останні слова звучать приречено. Марта сама у них не вірить. Я теж не вірю. Софія спонтанно увірвалась у моє життя і за лічені секунди перевернула його з ніг на голову. Тепер одруження з дочкою ювелірного магната не видається настільки яскравим. Проте допустити зараз скандал не можу.

Обхоплюю дівчину за плечі, змушуючи поглянути у вічі.

— Заспокойся, будь ласка, і не влаштовуй істерик перед сторонніми. Мені нічого від тебе приховувати. Я не знаю Шатову. І ніколи не знав.

Зрікаюсь, вкотре зрікаюсь.

— Я все одно дізнаюсь правду. За кілька годин наші батьки…

— А турбувати їх через дрібниці ми не станемо, — притягую її ближче. — Через твої божевільні вигадки ми можемо розійтись. Не думаю, що твій тато готовий до подібного сценарію.

— Підло шантажувати, — пищить в очі та виривається з рук.

Образившись, дівчина відходить в сторону, запалює сигарету. Ненавиджу, коли курить. Сигарета не личить прекрасній половині людства.

— Знаєш, Шатов, іди на своє свято сам, а я повертаюсь додому.

— Ти не залишиш мене самого.

— Ще й як залишу, — озирається, уїдливо оголюючи ряд білосніжних зубів. — Я не річ, щоб не рахуватись з моєю думкою чи тримати за повну дурепу.

— Марто…

— Ти підлий брехун, — розтирає недокурок туфлями. — Недаремно колишня накивала п’ятами.

— Давай не будемо сваритися і копирсатися в моєму минулому. Я ж не питаю зі скількома чоловіками ти побувала до мене.

Марта закушує губу, злісно видихає, а потім бере курс на зал і ми повертаємось до гостей, які у самісінькому розпалі витанцьовують під гучні баси музики. Марта тримається гідно, проте на обличчі неприхована гримаса відрази до оточення.

Коли звучить повільна композиція, тягну наречену на танцювальний майданчик. Серед пар у приглушеному світлі помічаю…

Софія вальсує з тим самим альфонсом, який приперся сюди з Алісою. Попри доводи здорового глузду погляд прикипає до худорлявої фігурки у лаписьках цього пещеного здорованя, що не приховуючи захоплення моєю колишньою дружиною, жартує з нею, міцно тримає за талію, щось шепоче на вухо. Скільки таких як він торкались її шкіри, хто цілував губи, смак котрих досі пам’ятаю?

Випадково наступаю Марті на ногу. Скрикнувши, відвертає мою увагу від Соні.

— Вибач, я не хотів.

Цілую наречену впевнений, що Софія також крадькома споглядає за нами. Я зумисне притискаю до грудей Марту, проводжу по її спині пальцями, показуючи неймовірне кохання… кохання, якого насправді не відчуваю.

А Софія теж добра актриса. На її обличчі грає невимушена усмішка, вона мило фліртує з альфонсом, не переживаючи, що пристаріла суддя може приревнувати.

Чи я ревную? Ні! Я сумую за Софією і багато віддав, аби стерти з пам’яті фотографії її зради.
Після танцю Марта відводить мене до барної стійки і на певний час колишня дружина зникає з поля зору.

З нареченою говоримо мало, в обох залишився неприємний осад після конфлікту надворі.

Нарешті танцювальна пауза закінчується і нас запрошують за столи.

Я знову опинюсь поруч з нею… Знову вловлю аромат парфумів, які так їй пасують, парфумів, які подарував їй. Чоловіче самолюбство грає барвами, бо Софія не відмовилась від обраного мною аромату і продовжує ним користуватись вже стільки років.

— Я піду у вбиральню, — промовляє Марта.

— Почекаю біля бару.

— Ні-ні! Повертай до гостей, а я швидко, — запевняє вона. І перш ніж встигаю щось сказати, виляє стегнами у напрямку затемненого коридорчика.
Залишатись осторонь від усіх недоречно, тож повертаюсь на відведений стілець. На свій подив відмічаю, що Софії теж поки нема. Альфонс перемкнувся на свою супутницю, цілує їй руки, завалюючи турботою та компліментами.

— Яне, здається, ви залишились без своїх дам, — допікає Аліса.

— Марта затримується, а…