РОЗДІЛ 11 ЯН "Вона"

У переповнений зал заходимо з Мартою, коли всі сидять за столами і звучить далеко не перший тост.

Та варто нам показатись, як западає тиша. Десятки зацікавлених очей звертаються у нашому напрямку. Наречену можна привітати, вона справила враження, щоправда, не таке, як хотіла. Заходити на бенкет «після всіх» — невихованість. Одразу направляємось до головного столу у самісінькому центрі… Суддя Аліса Феліксівна підводиться назустріч. Я намагаюсь не роздивлятись по сторонах, а зосереджуюсь на винуватиці бенкету, перед якою на додаток доведеться вибачатись за запізнення. Однак з кожним наступним кроком пальці нареченої силою впиваються у мою руку. Складається враження, що дівчина ось-ось втратить свідомість.

Я вітаю жінку, простягаю подарунок — вишукану золоту прикрасу у вигляді пера.

— Рада, що завітали, — посміхається вона, ховаючи за награною приязню колючі вогники в очах. Якби не моє переведення, вона б працювала, працювала, працювала. — Сідайте на ваші місця, — вказує рукою на….

Соня? Моя Соня?

Краватка давить горло, здається, я зараз сам без свідомості розплескаюсь на долівці. Мого погляду намагається уникнути красива, елегантна блондинка з легкими локонами у казковій ніжно-бузковій сукні, яка неймовірно пасує до її карих очей. Я пам’ятаю їхній колір, я пам’ятаю кожний вигин лінії губ, я заціловував їх, я божеволів в її обіймах.

Софія відпиває з келиха шампанського, її вуста розтуляються… світ довкола втрачає значення. Є тільки вона… Моя колишня, у присутності якої серце пропускає удар за ударом. Чи вона змінилась? Я вже говорив, що так. Але цього вечора вона по-особливому приваблива. У ній проявляється шарм жінки — тендітної, вразливої, ніжної. Таким під ноги кидають життя. Таких не втрачають… А я втратив.
Марта міцно стискає лікоть, повертаючи до реальності. Кліпнувши, відмираю та нарешті роблю важкий крок до запропонованого почесного столу.

— Що з тобою? — шепоче наречена, ковзаючи перед мною за стіл. — Це ж треба, — невдоволено пищить, вгледівши табличку з власним іменем, яка знаходить поруч зі моєю, проте на одне крісло далі від дівчини у фіолетовій сукні. Звісно, Марта впізнала у ній незнайомку з бутика. Звісно, я знову витріщаюсь, і нових незручних питань стане ще більше. Відсуваю нареченій стілець, а в самого серце робить петлю. Яка іронія долі! Стільки років намагався забути, а тут сидимо поруч.

— Чому вона тут? — зиркає на мою колишню моя теперішня. — Приперлась розфуфирана, а село селом.

— Не нагнітай, і, будь ласка, говори тихіше. Тебе можуть почути.

— А мені байдуже, — шипить крізь зуби. — Даремно ми сюди приїхали, даремно.

Затягую повітря на повні груди. Сьогодні мені знадобиться святе терпіння.

Софія вдає глобальний спокій, не ворухнеться, не дихне. Серед десятків людей ми як ніхто близькі і в той самий час далекі, як сонце і земля. До дрижаків хочеться обернутись, роздивитись її зблизька. Господи, у страшному сні не мій уявити, що таким чином перетнемось, що вдаватимемо абсолютно чужих незнайомців, що біль у серці оживе з новою силою, що потяг один до одного ніколи не вгасав.

— Налий шампанського, — керує Марта, раз за разом вовтузячись на стільці. На рівні інтуїції вона ревнує до дівчини у фіолетовій сукні, жіноче чуття наказує бути обачною. Наречена підсувається максимально близько, турботливо накладає у тарілку смаколиків.

Починається звична процедура зближення колективу: лунають тости, побажання, цокають виделки об тарілки. Свято йде своїм плином і скоро всі забувають і про мій статус, і про моє запізнення.

Поки триває застілля, мені шматок у голо не лізе. Я вже злюсь на себе, що сів за кермо і не можу випити спиртного, щоб трохи розслабитись. Краєм ока я таки ловлю Соню. О, вона навіть відсунулась якнайдалі.

Несподівано до мене звертається Аліса Феліксівна:

— Яне, ви вже познайомились зі своїм новим секретарем?

У її глибоких очах зблискують лукаві вогники, а колишня завмирає зі столовим наряддям. Питання привертає увагу Марти, і вона також підводить на суддю очі в очікуванні сенсації.

— Не встиг, — знизую плечима.

Феліксівна пирскає сміхом, тоді як Соня продирає горло, нервово вдихає повітря.

Десь глибоко в душі спалахує розуміння, куди хилить винуватиця бенкету. І від цього здогаду тіло щипає морозець.

— Так вона ж біля вас, Яне. Познайомтесь, Софія Шатова — секретар судових засідань.

Софія Шатова — секретар судових засідань.

Софія Шатова — секретар судових засідань. Давно не моя дружина.

Наші погляди зустрічаються. У її зблискує острах, у моєму — непідроблена розгубленість. Я дійсно не знаю, що сказати, не знаю як відреагувати. Соня бере себе в руки першою та простягає долоню у знак привітання.

— Софія Шатова, приємно познайомитись.

— Ян Шатов, навзаєм.

Її тендітні пальці опиняються у моїх. Як колись. Як ніби не було майже шести років. Вона тремтить, щосили намагаючись приборкати внутрішні хвилювання. Сам дотик схожий на удар електричним струмом, я сіпаюсь на стільці, Соня витягує руку з захвату.

Дівчина опускає очі в тарілку, ніби шукає там порятунку. Я ж до крові закушую губу і поспішаю відвернутись до Марти, яка боляче вп’ялась нігтями в мою руку на столі.