РОЗДІЛ 10 ЯН "Незручні питання"

— Марто, довго чекати? Ми запізнюємось! — нетерпляче поглядаю на наручний годинник.

Мабуть, гості вже сіли за стіл, а ми ніяк не можемо вибратись з дому. Марта зумисне довго чепуриться, щоб затриматись і ефектно зайти в ресторан. Ювелірна принцеса любить увагу і прагне бути центром всесвіту.

А я…

Я почуваюсь не у своїй тарілці. Спокою не дає зустріч із Софією у торговому центрі. Я одразу пізнав колишню. Соня… Моє перше та єдине кохання. Моя неймовірна дружина, яка вирвала серце з грудей без жодного наркозу. Моя помилка, яку відпустив з розтерзаною душею, і яку не забув. Десь в області сонячного сплетіння неприємно ниє, надокучає думка, що я помилився у виборі місця роботи. Соня поруч, і рано чи пізно ми знову перетнемось. Тоді навряд вдасться вдавати незнайомців. Вдруге я не пройду повз.

— Ти якийсь не такий, — несподівано виринає поруч моя довгонога наречена, допитливо зазирає у вічі, хоче знати правду.

— Все гаразд, — бурчу, — просто не люблю запізнюватись.

Марта стинає плечима, мовляв, нічого перейматись такими дрібницями, як думкою провінційних колег.

— Як тобі моя сукня? — крутиться навколо, картинно піднявши руки.

Я завмираю.

— Це сукня? — перепитую, а в самого очі повзуть на лоба. — Стривай, ми ж купили тобі нову вечірню сукню. Чому не одягла її?

Марта поправляє коротесеньку… Ні, ультракоротесеньку сукенку яскравого малинового відтінку з гладенької блискучої… шкіри. У ній дівчина схожа на актрису з фільму для дорослих. На додаток, дівчина проводить пальцями по чорному чокеру на чиї, милуючись власним відображенням у дзеркалі.

— Сучасно і стильно, — дує рожеві вуста.

— Марто, зніми негайно! Ми йдемо на бенкет з нагоди пенсії судді, яку місцеві поважають, а не на закриту вечірку. Різницю вловлюєш?

— Ми всього день в провінції, а ти вже перетворився на сіру зануду. Я хочу свята! Розумієш? Свята!

— Свята залишились в столиці. А тепер біжи в кімнату і вдягни стриману вечірню сукню.

Марта зло звужує очі, підтискає губи, стримуючись від уїдливих слів.

Вказую дівчині рукою на сходи, потім тикаю пальцем на наручний годинник. Господи, я стільки чекав її, щоб зараз знову чекати!

— Ненавиджу цю глушину! Хочу додому, — пищить вона, таки взявши курс на другий поверх.

Падаю у крісло і, щоб якось скоротити час чергового очікування, гортаю стрічку новин. О, виявляється наші батьки часу даремно не гають. Сьогодні проводяться благодійний концерт, на якому вони спільно жертвують чималу суму на будівництво притулку для безхатьків. Правду кажучи, їм чхати на проблеми людей, у яких немає де жити. Гра на публіку — основна складова майбутньої політичної кар’єри тестя.
На моє щире здивування, Марта довго не збирається і через якихось хвилин десять стукотить підборами. Цього разу її вибір падає на чорну сукню-футляр. Таку одягають для прощальних церемоній. Мені не подобається, та варіант кращий, ніж попередній. Доводиться змиритись.
Якщо так далі піде, і Марта не змінить свого ставлення до мого призначення, нам доведеться жити на віддалі.

Ловлюсь на думці, що загалом ідея непогана.

Дорогою до ресторану наречена цікавиться:

— Ян, хто та жінка з бутика?

— Не зрозумів. Кого маєш на увазі?

— Не прикидайся, будь ласка. Я ж бачила, як ти витріщався на дамочку у фіолетовій сукні. Вона також зблідла, наче примару побачила. Не хочеш нічого розповісти?

Слід негайно змінювати тему. Негайно! Усередині зароджується острах і я почуваюсь спійманим на місці крадіжки злодієм.

Беру тонкі пальчики у свої, прикладаю до губ.

— У мене немає таємниць від майбутньої дружини. Тим паче, що приховувати нічого.

— На жаль, я іншої думки, — легко вириває руку із захвату. — Наприклад, ти ніколи не розповідав про колишню дружину.

Дівчина потрапляє в самісіньку десятку. Від несподіванки аж втрачаю контроль над кермом, і машину несе вбік.

— Ей, обережніше. Не вистачало в аварію потрапити, — лементує Марта, нервово поправляючи пасок безпеки.

— Трясця, Марто, чому ти створюєш проблеми на рівному місці? У нас скоро весілля і тобі слід обирати сукню, складати меню, списки запрошених, шукати врешті-решт фотографа. Копирсатись в моєму минулому не варто. Там — чорна діра, порожнє місце.

— Тато сказав, що твоя колишня з цієї Богом забутої діри, — не відстає вона. Не вистачало, щоб тесть влазив у моє остисте життя.

— І що це змінює? — злюсь.

— Думаєш я дурна і нічого не розумію? Ти спеціально привіз нас сюди, щоб зустрітись з колишньою. Скажи чесно, ти досі її кохаєш?

Голос дівчини зривається на крик. У ньому звучить відчай та приреченістю. Роблю вдих-видих.

— Я кохаю тільки тебе, — видавлюю через силу. В самого перед очима стоїть збентежене обличчя Софії, її ледь розтулені губи, тремтячі вії. Вона така жива, що простягни руку — і торкнешся.

Слова звучать непереконливо. Марта відвертається до вікна, підперши голову рукою і вдаючи, що роздивляється пейзажі за склом. Вона ображається, підсвідомо відчуваючи ревність.

— Не думала, що скажу це найближчим часом. Але нам потрібно завести дитину, — бурчить, не озираючись на мене.

Ще краще! Страшно уявити, на які крайності піде її сім’я, щоб втримати потенційно вигідного нареченого з впливовим батьком. Здогадуюсь, що після витівки Марти з водієм, тато їй добряче промив мізки, аби тримала язик за зубами і не зірвала вигідний союз.