РОЗДІЛ 9 СОНЯ "Попелюшка"

Близько вісімнадцятої години я стою перед дзеркалом у повній бойовій готовності. Макіяж легкий, але робить виразними очі, волосся накручене об’ємними локонами і злегка зібране на потилиці, високі підбори додають поставі стрункості. Сукня… ну, мої дівчатка за неї побились, мовляв, хто перший її мірятиме після заходу.

Мама пильно спостерігає за мною, схилившись на варцабу та склавши руки на грудях.

— Сьогодні ніхто з колег тебе не впізнає, — охкає мама, оглядаючи сукню зі всіх сторін. — Гарна, просто красуня! Правда дівчатка?

Аля та Аня визирають зі спальні, шморгають похнюпленими носиками. Баталії двоюрідних сестричок не пройшли безслідно, виплакались обоє.

Мама підморгує малим. Інколи заздрю її ангельському терпінню та титанічному розумінню своїх дітей.
Зітхаю. Час виходити, під під’їздом чекає таксі.

— Соню, одягни на правий безіменний палець.

Пірнувши пальцями у кишеню домашнього халата, дістає наш родинний перстень. Мабуть, йому більше років ніж мамі. Хоча річ цікава, антикварна. А головне — камінь фіолетовий, у тон сукні. Вона настирливо простягає прикрасу.

— Правильно, — погоджуюсь після вагань. Натягаю перстень на ліву руку. — Нехай всі думають, що це подарунок покійного чоловіка.

Мама озирається на лівій бік.

— От дурна! Ну що верзеш. Ян живий!

— Ага, живіше не буває, — випалююсь, пригадавши довгоногу блондинку у бутику та її пекучі вислови в мою адресу.

Болить… дуже болить. Я не розповідала мамі про пригоду в місті, тож їй не зрозуміти моїх почуттів.

— Я прошу тебе одне: не піддавайся емоціям. Пам’ятай, що ти сильна жінка.

— Мами-одиначки тільки сильні. Слабаки дітей не виховують самостійно.

Дивлюсь на свою Анюту. Рано чи пізно вона поцікавиться про батька. А Алька… Дівчинка вже не пам’ятає своїх батьків. Анатолій не навідується, дитиною не займається, у нього купа проблем та боргів, через які мала ще може постраждати.

— Пора, наша принцесо. Чи хочеш зайти на бенкет, як Попелюшка на бал, після всіх?

— Ні, у мої плани чарівний принц не входить, — іронічно усміхаюсь своєму відображенню. — Я звикла до нашого жіночого царства і не збираюсь міняти квітник на город з будяками.

Моя відповідь смішить дівчаток. Забувши про надумані дитячі образи, вони вихором, заливаючись сміхом, літають квартирою.

— Тримайся! — підіймає мама догори кулак.

Я тільки киваю головою. Сказати «тримайся» означає нічого не сказати. Попереду випробовування галактичного значення.

Таксист, вгледівши мене у всій красі, галантно прочиняє дверцята машини.

У салоні грає тиха музика, пахне куривом, на яке намагаюсь не звертати уваги.

Всі думки вертяться навколо Шатова. Я прокручую найрізноманітніші варіації нашої нової зустрічі, і в кожному фіналі він позбавляє мене батьківських прав.

Ресторан «Леон» — найкращий заклад у нашому невеличкому містечку. Яскрава сучасна будівля у два поверхи з просторою закритою прилеглою територією має попит серед любителів відпочити якомога далі від цікавих очей. Біля головного заїзду ніде припаркуватись. Аліса запросила чимало гостей, вирішивши відгуляти вихід на пенсію по повній програмі. За роки роботи у неї назбиралося безліч корисних знайомих, з якими варто продовжувати дружбу. Подумки дякую мамі за можливість виглядати на всі сто відсотків і почуватись королевою.

Ні! Я повинна тримати марку! Жодна наречена Шатова не змусить мене ніяковіти і страждати на комплекс меншовартості.

Я сильна незалежна жінка, мати чарівної донечки. І саме в моїх руках наше щасливе завтра.

— Приїхали, — звертається таксист, обернувшись назад. За внутрішніми настановами я зовсім втратила орієнтир.

— Дякую, — поспішаю розрахуватись.

На повні груди вдихаю аромат теплої осені. Попри намагання триматись гідно, тіло все одно вкривається сиротами. Хвилююсь. Дуже…

— Зберись, ти можеш все і навіть більше, — шепочу, стискаючи крижаними пальцями клатч.

Начіпляю на вуста усмішку та, плавно виляючи стегнами, заходжу на внутрішній двір. Складається враження, що за високим мурованим парканом вирує зовсім інший світ – блискучий, ефектний, розкішний.

Винуватиця бенкету приймає гостей під аркою із живих квітів, поруч з нею … Господи милосердний! Таки правду пліткували дівчата про її молодого коханця. Ну, як молодого? Майже юного у порівняння з пані суддею. На вигляд чоловікові років тридцять, підтягнутий, спортивний, в ідеальному костюмі, з милою усмішкою, яка оголює рівні білосніжні зуби. Він не місцевий. Смакували подробицями, що пристаріла дама підчепила альфонса під час відпочинку на морі, потім привезла його в обласний центр та орендує квартиру для утіх. Я не вірила. До останнього, тобто до сьогоднішнього вечора.

Уся увага присутніх буквально приклеєна до новоспечної пари, та варто підійти ближче, як на мене звертаються десятки очей.

— Вау! — оглядаючи з ніг до голови наче експонат у музеї, крокує назустріч Надія з архіву. У її колючих очицях стільки питань, що бідоласі зараз мозок розірве. — Яка гарна сукня! Сонь, ти банк пограбувала чи я чогось не знаю?