РОЗДІЛ 8 СОНЯ "Не впізнав"

У величезному торговому центрі, де кожний сантиметр зайнятий розкішними бутиками з найрізноманітнішими товарами, почуваюсь невпевнено. Я не звикла до подібних закладів. Точніше востаннє скуплялась у фешенебельних магазинах, бувши дружиною Яна Шатова. О, його батько при першій нагоді колов одягом та прикрасами, мовляв, злидарка дорвалась до розкоші. Я так і залишила все у їхньому столичному маєтку.

Спершу прогулююсь поверхами, роздивляюсь блискучі вітрини, прикидаю, куди можна зайти. Нарешті наважуюсь зазирнути у невеликий бутик без жодного відвідувача. Консультант не звертає на мене особливої уваги, бо я у звичайному образі середньостатистичної дівчини: сині джинси і біла сорочка. Вочевидь, в такому луці сюди потенційні покупці не навідуються.

А вже б вийшла, однак в око впадає неймовірний вибір елегантних вечірніх суконь. Довгі, короткі, приталені, пишні, білі, чорні, рожеві, смарагдові. Голова йде обертом від краси, у якій кожна дівчина почуватиметься королевою. Зупиняю свій вибір на ніжному платті легкого бузкового відтінку, з невагомого шифону, довжиною у підлогу. До мого світлого волосся пасуватиме.

Обережно проводжу пальцями по тканині. Приємна. У ній я буду схожа на казкову красуню-принцесу, а враховуючи вечірній макіяж та зачіску — складу гідну конкуренцію нареченій Яна. Від передчуття аж подих забиває.

— Франція, остання колекція, — озивається консультантка з явним натяком, що мені не по кишені.

По правді кажучи, дівчина має рацію. Навіть страшно запитати скільки коштує ця краса.

Я вже хочу взяти курс на вихід, як боковим зором чіпляюсь за молоду пару, яка, взявшись за руки, гуляє торговим центром. Ян… Ян Шатов зі своєю дівчиною. Секунда… Друга…

— Вам пасуватиме. Приміряєте? — продовжує надокучати продавчиня. На автоматі погоджують. Я повинна перечекати, коли ці двоє зникнуть з горизонту.

— Так, дякую.

— Саме ваш розмір, — невдоволено морщить вона та знімає сукню з вітрини.

У роздягальні тремтячими пальцями знімаю одяг. Серце товче, мов божевільне, у скронях пульсує, під ложечкою стискається. Для чого попхалась в цей торговий центр? Невже у місті мало магазинів? Та коли погляд падає на цінник, колишній втрачає значення. Перед очима постає космічна сума! Щоб купити річ, я зобов’язана працювати два місяці і при тому не їсти та не пити.

— Готові? — цікавиться за тканиною дівчина. — Тут є велике дзеркало.

На негнучких ногах виходжу зі сховку. По підлозі тягнеться довгий шлейф казкової неймовірної сукні, у якій мимоволі розправляєш плечі, гордо здіймаєш підборіддя, почуваєшся власницею кілька мільйонного рахунку в банку. За спиною ніби виростають крила, легені наповнює відчуття легкості. Говорять, що не річ красить людину. Та зараз я можу впевнено сказати, що твердження помилкове на всі сто відсотків.

— Вам пасує, — розпливається у сонячній усмішці консультантка. Різка зміна її поведінки насторожує, бо хвилину тому вона готова була виставити мене за скляні двері.

У дзеркалі ловлю своє неймовірне відображення. Навіть без професійного макіяжу та красивої укладки я маю бомбезний вигляд. Не пізнаю в красуні навпроти затягану домашніми турботами і безгрошів’ям працівницю районного суду. Подушечками пальців ковзаю по шифоновій тканині, проводжу по тендітній талії, пружних грудях під тугим корсетом.

— Гарно, дуже гарно, — продовжує наспівувати дівчина. І тут я розумію справжню причину награної доброзичливості.

Господи милосердний!

Я померла і потрапила в пекло?

У дзеркалі я перехоплюю спантеличений погляд… Яна…

Яна…

Яна…

Мого колишнього чоловіка…

Він дивиться такими очима, немов перед ним ожилий привид.

Так і хочеться насмішкувато розтягнути губи.

На секунду наші погляди невідривно стежать один за одним. А наступної миті довгонога краля чіпляється чоловікові за лікоть і стріляє у моєму напрямку вбивчими блискавками.

— Знайома? — уїдливо цікавиться, притискаючись до його плеча.

На серці неприємно ниє. Ниє щось болюче, пекуче, дратівливе і до бісиків ревниве. Перед очима проскакують роки, повертаючи мене, недосвідчену дівчинку у час, коли була законною дружиною Шатова і ось так мала право на його обійми. Усередині зароджується непереборне бажання підійти до парочки і відірвати від коханого малолітню вискочку, крикнути їй прямісінько в обличчя: «Він мій». Та ноги тримають на місці, бо я вже ніхто, а минулого не повернути й не змінити. Реальність ранить між ребра гірше розпеченого заліза.

— Ні, — стенає плечима Шатов. Його відповідь добиває. Ян відмовляється від мене вдруге.

Привселюдно. Безжалісно.

Мить, довга мить, коли я ще бачу своє минуле в обіймах нової пасії.

— Тоді пішли, — солодко тягне наречена. — Нічого гідного не бачу.

Бачить! О, ще як бачить! У повітрі нависає напруга. Консультантка розгублено зирить то на мене, то на двох відвідувачів.

— У вас гарний смак, — нарешті видавлює із себе недоречну фразу, на яку наречена Яна закатує очі.