РОЗДІЛ 7 ЯН "Ранкові баталії"

— Ян, я ще хочу спати.

Марта натягує на себе ковдру, натякаючи, що любовні ігри відкладаються на пізніше. Ображається. Ще не відтала після вчорашнього конфлікту.

Не те щоб переймався, але знаючи вдачу нареченої, можу уявити тарганів у її голові, які увечері видадуть нову проблему. На бенкет до судді слід іти вдвох. Я не можу прийти без нареченої, яка напередодні попхалась зі мною у суд, та з першого дня стати об’єктом місцевих пліток.

— Тобі не личить сердитись, — заправивши за вушко пасмо волосся, звабливо торкаюсь шкіри губами.

У відповідь тільки плачем веде. — Марто, годі дутися. Ти доросла жінка і повинна зрозуміти, що твоя місія дбати про сімейний затишок і комфорт свого чоловіка. І в раз переїзду, переведення по роботі супроводжувати його без зайвих нарікань.

— Ми так не домовлялись, — промовляє крізь зуби, повністю закутавшись у простирадло. Роблю вдих та видих, споглядаючи за оголеною спиною. Марта не здасться. Переконувати її — даремна трата часу та нервів.

— У мої плани не входили бенкети і я не взяв нічого підхожого з гардероба, — примирливим тоном змінюю тему розмови. — Поїдемо в місто, повештаємось по магазинах, купимо тобі нову сукню.

— У мене є все, — продовжує злитись. — Тобі треба, то бери і їдь, а мені не заважай спати. І взагалі я повертаюсь додому. Я вже написала татові, щоб прислав водія.

— Коли встигла?

Питання звучить надривно, поведінка Марти вибиває з рівноваги. Ми зібралися будувати сім’ю, а вона при першій нагоді планує втекти, і зробити все на власній манер, навіть не запитавши моєї думки.

— Ян, я хочу спати, — пищить в подушку.

— Без проблем. У такому разі підводься і збирай речі, а таткові передаси, що розриваємо заручини.

У повітрі повисає тиша. Марта ретельно аналізує почуте. Здається, я чую, як у її голові вертяться коліщата. Через хвилину дівчина відкидає простирадло, сідає на край ліжка.

— Вирішив шантажувати батьком? Ти ж прекрасно знаєш, що він одержимий ідеєю поріднитися з Шатовим-старшим, спить і бачить наш вигідний всім шлюб. Крім того, усвідомлюєш, що моя відмова від заручин потягне фінансові наслідки, тобто залишусь без копійки. Це низько, Яне, вдаватись до подібних погроз.

— Не драматизуй, будь ласка, — також опускаю ноги на холодну підлогу.

Зі сторони ми схожі не на щасливу пару, яка скоро стане на весільний рушник, а на сім’ю, яка прожила під одним дахом понад п'ятнадцять років і їх все бісить один в одному.

— Ми залишимось в місті, а далі буде видно.

— Що я тут робитиму? — вкотре запитує Марта. Я не знаю, що відповісти. Провінція далека від яскравих нічних клубів, дорогих магазинів та подруг з аналогічним соціальним статусом. Окрім прогулянок навколо будинку я не можу запропонувати нареченій більше нічого.

— Пошукай роботу у місті. Звідси їхати приблизно сорок кілометрів, дорога хороша. Можна розглянути цей варіант.

Озираюсь на дівчину, вона також дивиться на мене і в її очах я читаю реакцію, що моя пропозиція — повна ахінея, вона ніколи не піде працювати. Для чого? Спершу її забезпечував батько, потім забезпечуватиме чоловік. Марта з тих жінок, які не створені для роботи.

— Я подумаю, — корчить гримасу та поки не видав чергової неприйнятної для неї ідей, поспішає в душ.

Почуваюсь як на розбитому кориті. Ставлення нареченої до моїх справ дратує до чортиків.
Мимоволі проводжу паралель з колишньою дружиною.

Софія ніколи не показувала коників. Я завжди міг покластись на неї, був впевненим, що навіть на розколі світів прийме мою сторону, зробить так, щоб було зручно і комфортно насамперед мені. Зручна, ідеальна дружина. Шкода, боляче вдарила в спину. Ні, у самісіньке серце!

Дивлюсь на вікно, за яким розгортається теплий осінній ранок. Сонце великим круглим диском зазирає усередину, обіцяючи прекрасний день. Та на душі порожньо. Кидаю погляд на двері у ванну кімнату, з якої доноситься дзюрчання води. Відчуття неправильності не полишає. Я роблю щось не так, наче біжу у темну прірву. Шосте чуття підказує зупинитись, зібрати речі Марти і повернутись в самотність, у якій жив так довго. Мабуть, я звик до цієї самотності. Мабуть, я колись звикну до присутності Марти у моєму житті.

З ванної Марта виходить з усмішкою на красивих губах, у піднесеному настрої, розтираючи довге волосся рушником. Дівчина трохи заспокоїлась і тепер намагається тримати себе в руках, грати чемну наречену. Мої останні аргументи стосовно її батька подіяли без затримки.

— Я подумала і вирішила поїхати з тобою. Маєш рацію, не личить судді у перший день давати привід для пліток.

Ствердно киваю головою. На жаль, мій настрій з блискавичною швидкістю не злітає.

Поки я приймаю душ і намагаюсь запевнити себе, що все з часом налагодиться, Марта скасовує приїзд батькового водія. Кохана зустрічає мене з усмішкою та при повному бойовому. За якихось хвилин п’ятнадцять вона перетворилась з лінивої сплюхи на справжню леді у костюмі на високих підборах.

— Маєш гарний вигляд і так швидко зібралась.

— Роблю все, як наказує мій чоловік. Покірність — це єдине, що його хвилює. Він же хоче бачити поруч безмовну красиву ляльку! Не хвилюйся, коханий, ти таку отримаєш!