РОЗДІЛ 6 СОНЯ "Пропозиція"

Із самісінького ранку я перебираю свій гардероб. Сукні стосами летять на диван. Мотлоху багато, а чогось вартого уваги — зась. Я хвилююсь. Не хочу на фоні нареченої Яна виглядати блідою молю. Хоча супроти довгоногої білявки будь-яка місцева красуня виглядатиме мишкою. Їй немає рівних. І мені далеко бігти.

Без сил опускаюсь у крісло, сумно тереблю пальцями тонку тканину білого сарафана. Дешево виглядає і вартує копійки. Для чого його купила? Пояснення одне: на роботу піде, а більше я нікуди не ходжу.

У кімнату зазирає мама, спантеличено оглядає розкидані речі. За думками про вечірній банкет я забула і про її чергування, і про дзвінок Анатолія. Складається враження, що життя перевернулось з ніг на голову і я перебуваю в минулому шестирічної давності.

— Привіт, доню? Куди збираєшся із самісінького ранку?

— Доброго ранку! — зітхаю, не знаючи з чого перше почати. — Ось вирішила поскладати шафу.

Мама супиться, не вірить, потім сідає поруч і забирає лляний сарафан.

— Ти ніколи не вміла брехати, — починає тихо. — Розповідай, що сталося.

— Ян приїхав, — випалюю на одному подиху.

Якби тягнула з відповіддю, то навряд наважилась зізнатись. Одне ім’я колишнього чоловіка викликає по тілі табун мурах, а ще купу комплексів. Я б хотіла виглядати як зірка турецьких сералів, мати дорогу автівку і працювати не секретарем в суді, а керувати власною адвокатською конторою. Натомість маємо те, що маємо — нуль і злидні по закутнях.

Мама аж на ноги зривається, нервово проходиться кімнатою, раз за разом кидаючи в моєму напрямку перелякані погляди.

— Невже дізнався про Аню і вирішив забрати дитину собі? А якщо його відправив Шатов-старший?

Цей тип однозначно позбавить тебе батьківських прав.

— Мамо, не вигадуй, будь ласка. Аня не була потрібна Шатовим п’ять років тому, а зараз поготів. Все набагато прозаїчніше. Ян десь накосив, і тепер його відправили в заслання у нашу глушину на місце Аліси Феліксівни. Ми працюватимемо разом. Він – суддя, я — секретар. Ми щодня бачитимемось, спілкуватимемось про робочі справи з восьмої ранку по п’яту вечора, всього-на-всього повний робочий день п’ять разів на тиждень, поки він не поїде, або не вийде на пенсію. Шатов і Шатова.

Нервовий смішок вилітає з моїх грудей, пекучі сльози навертаються на очі, хочеться вити по-вовчому, дико і розпачливо. Мама скрушно хитає головою.

— Даремно не змінила прізвище після розлучення.

— Даремно він сюди припхався! Про дочку не дізнається ніколи.

— Смішна? Твої дівки перші понесуть плітки. А як запитає, що скажеш?

— Дякувати його батькові, я знаю що сказати.

— Не роби дурниць, Соню. Не треба на себе наговорювати, ще й Аню вплітати в інтриги. Запитають – скажеш, що помер.

Як ніколи таке пояснення схоже на абсурд. Не повірить. Ян однозначно не дурний, щоб скласти два до двох, а побачивши точну копію себе, навіть ДНК-тест не робитиме.

Господи милосердний, страшно уявити скандал, який розгорнеться у нашому маленькому містечку! Наречена Яна не поскупиться ні на дошкульні слова, ні на безпідставні звинувачення.

— Щось вигадаю, — бурчу під ніс, відклавши сарафан на край дивана. — Увечері Феліксівна влаштовує бенкет з нагоди виходу на пенсію, запросила увесь колектив, включаючи Яна.

— Час від часу не легше. А ви вже бачились?

— Ні! Коли його знайомили з колегами, я втекла у вбиральню і там прочекала.

Закушую губу, не наважуючись розповісти про те, що крадькома спостерігала за колишнім і його красунею-нареченою.

— Сонь, пиши заяву на звільнення, — авторитетно заявляє мама. — Зателефонуй Феліксівні і скажи, що захворіла, у понеділок відкриєш лікарняний, потім тихцем підеш з роботи.

— Думаєш, Ян, вгледівши моє прізвище у списку працівників суду і знаючи, що я з цього міста, не шукатиме зустрічі?

— Майже шість років мовчав, тож не факт.

— А як все-таки перетнемось? — продовжую наводити аргументи. — Я не бачу сенсу звільнятись, бо не знаю, де знайти нову роботу. Крім того, мені буде соромно, що я прибиральниця чи двірник, а так хоч в судді працюю.

— Теж мені принцеса… Де твоя розсудливість була, коли за Шатова заміж виходила?

— Я кохала… — повільно випалюю.

— Де тепер твоє кохання? Росте безбатченком?

— Я ні про що не шкодую. Кожний з нас зробив свій вибір свідомо. Я дякую Богу за Аню і сподіваюсь, сестра теж скоро повернеться до своєї донечки.

Мама зітхає. Западає гнітюча тиша, на серці озивається болем кровоточива рана. Де зараз моя сестра? Чи жива? Вирішую не розповідати мамі про витівки Анатолія, вистачить з неї моїх сенсацій.

— Я так розумію, у ресторан ти йдеш?

— Доведеться. Тільки вдягнутись немає у що.

— Було б добре з хлопцем якимось піти, щоб Шатов не зловтішався, що досі сама і після нього не стала щасливою.

— Мамо, годі! Я щаслива! У мене є Аня, Аля і ти!