РОЗДІЛ 5 ЯН "Наречена"

— Ян?

— М…

— Ян? Ми надовго застряли в цій дірі?

Марта солодко тягне питання, масажуючи пальчикам мою онімілу шию. М’яз тягне нестерпно, і її невинні делікатні рухи дарують справжнє блаженство. Прикриваю повіки, вдаючи, що не чую незручних слів.

— Ян, — продовжу напосідати дівчина. — Мені тут не подобається, — дує губки.

Ще б пак! Супроти активного столичного життя, до якого звикла «золота донечка» власника мережі ювелірних магазинів, провінційне містечко з невеликою кількістю населення видається дном, темною чорною дірою, що затягує в сіру одноманітність.

—Я хочу в нічний клуб, до подружок, — лагідно щебече, перебираючись на мої коліна. Її ніжні руки обвивають, світла голівка лягає на груди в область серця. Марта вміє бути і вразливою, і справжньою фурією, хитрою лисицею і верткою гадюкою. Природа щедро наділила її вродою та гострим розумом. Вона з тих, хто доб’ється свого за будь-яку ціну.

Витримую ефектну паузу. Я теж хочу повернутись, але є певні обстави, через які мені доведеться затриматись на невизначений час.

— Ти прекрасно знаєш, що я повинен залишитись.

— Ян, ну безглуздо доказувати батькові, що ти можеш прожити без його впливу. На мою думку, твій юнацький максималізм зовсім не доречний.

Усередині зароджується буря. Марта, як тиха вода, точить і точить камінь.

— Тема моїх стосунків з батьком закрита і тебе не стосується, — відповідаю різко, зачіплюючи самолюбство нареченої.

Вона закушує губу, та вдаючи світову образу, відходь до вікна, за яким непроглядна темрява огортає сосновий ліс.

Я вирішив орендувати будинок за кілька кілометрів від селища у мальовничій місцині якомога далі від людей та шуму. Довкола ліс, поруч — вихід до річки, природа, свіже повітря, сільське життя, цілковита протилежність ритму, до кого звикла Марта. З однієї сторони я розумію дівчину: вона звикла до руху. Та з іншої я не просив кидати подруг і пхатись слідом за мною у протилежний кінець країни. Поїхати зі столиці — мій свідомий вибір, мій шанс втекти з-під контролю батька, його поглинального впливу та тотального контролю. Я банально не витримав.

— Мені тут не комфортно і сумно, немає жодних розваг, — продовжує бідкатись, обхопивши себе руками.

— Завтра підемо на бенкет до судді, яку я заміню. Матимеш чудову змогу похизуватись новою сукнею.

— Хто оцінить? Ти бачив працівниць суду? Жах! Як можна так виглядати у сучасному світі косметичних процедур? Складається враження, що тут життя зупинилось років десять тому.

Складно не погодитись. На фоні місцевих дівчат Марта виглядає голлівудською зіркою. Голлівудська зірка з палкістю грішної богині. У ліжку Марта профі. Мабуть, цим тримає…

— Люба, тобі немає рівних,— підсолоджую її гордість і також підхожу до вікна, вкладаю руки на талію, зариваюсь носом в копу ідеального світлого волосся. Проте Марта не налаштована на любовні пестощі.

— Ян, я серйозно. Вистачить ігор в тата і сина. Повертаймось додому, до нормального життя.

— Ні, — шепочу їй на вухо, перебираючись долонями на низ живота.

Дихання, переповнене роздратуванням, вилітає з її ротика.

— Мене на довго не вистачить. Кілька днів — максимум.

— Я прийняв рішення. Ми залишаємось.

— А як мої почуття? Мої амбіції? — розвертається з гнівом в красивих блакитних очах.

— Я не просив їхати зі мною! — втрачаю терпець.

У повітрі нависає скандал. Марта заводиться з пів оберта, її гарячому норову для спалаху достатньо мікроскопічної іскри. Татова донечка, привчена з пелюшок до королівського гонору, не відступить від задуму і не піде на компроміс. Сказала: повернемось через кілька днів, тож так і має бути. Однак в конкретному випадку норов не пройде. У моєму житті вистачить диктатури батька, проти якої нарешті повстав. На вибрики нареченої не поведусь.

— Але ж ми наречені, на моєму пальці обручка, наші батьки готуються до весілля.

Дівчина картинно підносить догори праву руку, на якій виблискує дорогоцінний камінь в золотій оправі. Це нагадування змушує зробити затяжний вдих та подумки порахувати до п’яти. Я дав слово ювелірному магнату турбуватись про його єдину донечку, а слова слід дотримуватись. Зображаю на обличчі подібність усмішки, лагідним тоном звертаюсь до урагану зі світлим волоссям.

— Марто, не кричи. Тобі не личить злитись і влаштовувати істерики.

— Свої гарні фрази залиши для провінційних дівок, — їдко випалює у вічі. — Мені необхідні конкретні факти. Назви конкретну дату, коли завершиш цей цирк і ми поїдемо у столицю.

— Я все сказав.

— У нас весілля!

Весілля… Колись я мав необачність одружитись з дівчиною, яка спершу полонила душу, а через три місяці вивернула її назовні, зрадивши з якимось пікапером. Я кохав її. Як нікого… Як ніколи. Софія була моїм всесвітом, єдиним світлим промінчиком, до якого прикипів і тягнувся. Мій персональний гріх. Мій нестерпний біль. Спогад, який оживає перед очима протягом майже шести років. Спогад, який я даремно намагаюсь забити. Навіть красуня Марта, яка по всіх параметрах підходить мені на тисячу відсотків, не здатна вирвати із серця образ колишньої дружини.