РОЗДІЛ 4 СОНЯ "Родичі"

Мій старенький «Пежо» добряче нагрівся під спекотним вересневим сонцем. Навіть крислатий горіх не допомагає втримати в салоні прийнятну температуру. Сідаю на розпечене сидіння, на автоматі заводжу автівку, а думки перебувають у настільки хаотичному русі, що руки тремтять і я не здатна виїхати з внутрішнього подвір’я, на якому працівники суду ставлять транспортні засоби. У грудях пече. Хочеться плакати і кричати від безвиході. Була б моя сестра поруч, підтримала.

До тями приводить сигнал клаксона. Обертаюсь на машину голови суду, який, опустивши скло, махає рукою нарешті виїхати. Він дає мені дорогу.

Стримано кивнувши, онімілими пальцями вивертаю з двору. Сонце сліпить, пече величезним диском, даруючи відчуття дискомфорту. Ненавиджу спеку, цьогорішну спеку, Шатова.

— Ну якого біса ти приїхав саме в наше містечко? — говорю сама до себе. — Невже у всій країні не знайшлося комфортного крісла?

Мої слова залишаються без відповіді, бо на них в апріорі немає кому відповісти.

Ловлю своє відображення у дзеркалі дальнього вигляду. Видок так собі. Втомлена, налякана, загнана. На фоні мене новоспечена наречена Шатова — неймовірна красуня-принцеса, яка тільки-но зійшла з обкладинки глянцевого журналу. Стильна, сучасна, без багажу проблем. Разючий контраст пригноблює і без того низьку самооцінку.

Мені доведеться завтра піти на свято до Феліксівни і виглядати супроти майбутньої власниці прізвища Шатова сірою мишкою. Був час, коли я мріяла знову зустрітись з колишнім чоловіком, вразити його розкішною сукнею, красивим образом, щоб знав, кому дозволив піти. Та зараз все перевернулось кардинально навпаки. Я ніхто, секретар з малесенькою зарплатнею, двома малими дітьми на руках, без перспектив, з гардеробом, який складається з дешевеньких лахів.

На очі навертаються сльози. Спересердя стукаю долонями по кермі. І саме в цей момент «Пежо» показує характер: з-під капота виповзає тоненька смужка диму, а робоча панель загоряється всіма можливими і неможливими індикаторами.

Екстрене гальмування посеред проїзної частини ніхто не скасовував. Під шалений свист гальм я паркуюсь якраз навпроти СТО. Як говориться, клієнт дозрів.

Перші кілька секунд спантеличено слідкую за димком, потім розтискаю заціпенілі пальці, на занімілих ногах виходжу із задушного салону. Ніби щось тямлю в техніці, підіймаю розжарену кришку капота. Дим, суцільний дим летить в обличчя. На щастя, хлопці на станції помічають мою проблему, підходять, оглядають нутрощі автівки, без якої я просто не можу обійтись фізично. Нехай вона моя ровесниця, нехай пошарпана часом та без коліс я не зможу швидко дістатись з одного кінця містечка в інший.

Поки майстри думають, як заштовхати металеву бідосю в гаражі, я подумки підбиваю дебет з кредитом свого гаманця, котрі до біса не сходяться в цифрах. Наше селище маленьке, всі всіх знають. І хоч-не-хоч, а доводиться випрошувати у власника майстерні розстрочку на ремонт. «Пежо» полікують на кілька тисяч, сума не космічна, та для мене за один раз — неприйнятна.

— Не боїшся, що розсиплеться по гвинтиках? — авторитетно запитує один з працівників СТО. — На такій небезпечно їхати.

Хлопці штовхають машину в напрямку боксів, а я, не чуючи питань, проводжаю її порожнім поглядом.

Наступний тиждень ходитиму пішки і разом зі мною все наше жіноче царство.

Додому потрапляю через магазин, де стовбичу в черзі ще пів години, у препаскудному настрої. Дівки зустрічають з кислими гримасами, склавши крихітні ручки на грудях. Колишні вороги примирились і тепер їх об’єднує одна ціль — злість на мене за те, що так довго затрималась на роботі.

— Привіт! — кидаю малявкам і сусідській дівчині Наталі. От вона як ніхто рада моєму поверненню!

Щаслива усмішка вмить прикрашає прищаве підліткове обличчя. — Дівча, перепрошую, що затрималась. Дорогою машина зламалась, змушена була домовлятись про ремонт.

Звістка змінює войовничий настрій двох майбутніх красунь. Моя Аня — тендітна блондинка з довгим світлим волоссям, малесеньким носиком та виразними блакитними очима. У ній все татове, включаючи звичку зводити брови на переніссі. Племінниця Алевтина, або по-домашньому Аля, навпаки, смуглява, з чорним-чорним прямим волоссям та гостренькими карими оченятами. Дівки обіймають мене, з недитячим хвилюванням розпитують про ремонт і чи є на нього гроші.

Наталя намагається підбадьорити, пообіцявши ще колись посидіти з малими.

Переодягнувшись в домашній одяг, берусь готувати сирники та суп. Аня та Аля наперебій розповідають про сьогоднішній витівки, при цьому встигають посваритись і смикнути одна одну за кіски. Мабуть, земля швидше зійде з орбіти, ніж ці двоє знайдуть спільну мову. У дитинстві ми з сестрою гарно ладнали, ніколи не сперечались за дрібниці.

Домашні турботи на певний час позбавляють думок про завтрашній день і майбутню зустріч з колишнім чоловіком.

— Сонь, телефон дзвонить!

Алька залітає на кухню з моїм гаджетом, обплямованим липкими слідами шоколаду. Серце падає в п’ятки. Перша гадка — турбує Ян, який дізнався про мене і вирішив розставити всі крапки над «і» перед бенкетом.

Та мене очікує гірке розчарування, розчарування з іменем Анатолій.

Стискаю і розтискаю кулак, бо спілкуватись з батьком Алі, через борги якого моя рідна сестра подалась за кордон і пропали, бажання немає жодного. Я наперед знаю кожне його брехливе слово. Знову годуватиме обіцянками, що заробить грошей і купить дочці новий велосипед.
Господи, хоч би в борги не вскочив. З таким непутящим татом над дівчинкою нависає реальна небезпека.