РОЗДІЛ 2 СОНЯ "Шатові"

— Приїхав з нареченою, — переходить на шепіт Феліксівна, змовницьки поглядаючи на двері, наче з хвилини на хвилину увійде мій колишній чоловік. Серце проймає блискавка. У грудях пече без ковтка повітря.

— Це точно? — перепитую з марною надією в голосі.

Я не знаю, що конкретно маю на увазі: чи його наречену, чи його несподіване повернення в моє життя.

В одному впевнена на всі сто відсотків: Яну відомо, звідки я родом. Тож він або потрапив в халепу і вирішив відсидітись в глушині, або… або йому стало відомо про Аню після п’яти років мовчанки.
У горлі дере клубок, хапаюсь за шию, нервово ковтаю.

Господи милосердний, що тепер буде? Для доні я вигадала легенду, мовляв, її тато військовий і після весілля поїхав з миротворчою місією за кордон, де загинув. Версія так собі, але краща за тата - моряка. І Аня вірить.

— Соню, з тобою все гаразд? На тобі лиця немає, — турбується суддя. У її глибоких очах зблискує професійна підозрілість. — Є щось таке, чого мені не варто знати? — подає стакан з водою. — Ваші прізвища — це справді випадковість? Нагадай, як доня записана по батькові?

— Так, випадковість, — поспішаю взяти склянку. Осушую одним махом. — Немає нічого такого, — кажу і відвертаю очі.

До щік припливає фарба. Я ніколи не вміла брехати. Почуваюсь підсудним, якому не вірять і всіляко намагаються довести вину. Паскудне відчуття неправильності огортає пекельними лещатами.

Спогади… Вони невчасно накочують холодними хвилями, забираються в легені, позбавляючи можливості нормально дихати. Спогади тремтять на повіках важкими каплями. Минуло понад п’ять років, а перед очима досі стоїть картинка з минулого.

Великий розкішний будинок Шатових у престижному районі столиці, я стою під високим мурованим парканам, переминаючись з ноги на ногу. Мене не пускають. Батько Яна — Сергій Валентинович — дав чіткий наказ охороні не реагувати на колишню невістку, яка посміла вийти заміж за його єдиного сина, а потім сама подала на розлучення.

— Скажіть, будь ласка, Ян вдома? — молю.

У відповідь — тиша, ігнорування, зневага. Здається, навіть охороні я щось вина.
 

Мені не щастить. Замість машини Яна до садиби під’їжджає автівка екстестя. Я судомно стискаю файл, у якому лежать результати обстеження та перше фото мого маляти. Хвилююся до втрати свідомості, ноги підкошуються, ось-ось впаду. Присутність Сергія Валентиновича паралізує розум, і щоб сховати документи, я, мов зачарована, стовбичу з ними перед його величністю.
Дурепа…

Нерозсудлива довірлива дурепа.

— Чого припхалась? — люто метає блискавки в мою адресу. Його тон крижаний, здатний розколоти будь-якого бандита. Тільки я не перед суддею, я — перед майбутнім дідусем свого дитяти.

— Я прийшла поговорити з Яном.

— Про що? — хмикає, вклавши руки в кишені.

Він високий зростом, широкоплечий, коренастий і такий небезпечний. Я не зустрічала людини хитрішої за нього. Мабуть, немає справи, яку б не зумів провернути з користю для себе.

— Особиста справа.

Зберись, Софіє, ти не ганчірка. Ти несеш відповідальність за крихітне серце під своїм серцем. Заради нього ти зобов’язана бути сильною.

Скидаю підборіддям і відверто дивлюсь у вічі тестю.

— Особисті справи закінчились, коли тебе, наче паршивого кота, вишвирнули з маєтку. Хочеш повторення незабутньої історії?

О, ні! Я на все життя запам’ятала урок приниження, коли не дали зібрати речі і під руки вивели з подвір’я. На очах у Яна. А він бачив і мовчав. Нічого не зробив. Нічого…
Продираю горло, продовжуючи стискати папери. Тесть має рацію, я даремно прийшла під цей будинок. Мені тут не раді. Ні мені, ні моїй дитині.

На автоматі розвертаюсь до проїзної частини, шосте чуття кричить забиратись геть з місця, де моє життя перетворилось на пекло.

— Ану стоп! — гримить позаду голос Сергія Валентиновича. — Що ти там принесла? Покажи.

— Немає значення, — міцніше притискаю до грудей файл.

Та він кивком наказує охоронцеві відібрати документи. У міру того, як тесть, читаючи, блідне, моє бідолашне серце стискається в грудочку.

На мене зводяться повні гніву очі, котрі спалюють, вбивають, виносять вирок.

— Але ж ти стерва, Софіє. Не думав, що опустишся настільки низько, — шипить крізь зуби. Отрута, яка сочиться з колишнього родича, перетворює день на темну ніч. Над головою згущуються грозові хмари. — Тримаєш мене за ідіота? Мріяла, що я повірю в цю нісенітницю? Вирішила рахунком чужого байстрюка пристроїтись у багатій, впливовій сім’ї?

— Ян стане батьком, а ви дідусем.

Я ніколи не бачила Сергія Валентиновича настільки розлюченим. Він стоїть, закам’янівши. Мить — дужі долоні зімкнуться смертоносним замком на моїй шиї. Час довкола застигає.

— Сіла в машину, — нарешті відмирає.

— Для чого? — пищу.

— Поїдемо у клініку, зробимо ДНК тест.

— Ні, який тест? Його ж роблять тільки після народження дитини?